denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Розумію, – сказав водій.

Автобус зупинився біля воріт інтернату, двері автобуса відчинились.

– Дякую Вам за все!

– Щасти тобі, хлопче!

Автобус поїхав, а Дмитро ще кілька хвилин стояв у роздумах. Потім підійшов до охоронця, і той, впізнавши Дмитра, одразу пропустив його. Назустріч хлопцю йшов чоловік, Дмитро впізнав його, це той самий чоловік, який приносив путівку до того табору, це він пропонував Дмитру поїхати туди.

– О, Дмитро, ти повернувся вже! – здивовано і навіть злякано сказав чоловік, він явно не очікував побачити тут хлопця.

– Так, уже повернувся, а Ви що робите тут?

– Та от путівки роздаю.

– Ага, а куди Ви їх роздаєте? Табору вже немає.

– Як це немає? – здивовано запитав чоловік.

– Феофаній! – спокійно сказав Дмитро і чоловік зблід.

– А звідки ти..?

– Ми спалили те кляте місце до тла, і зруйнували вашу секту.

– Це неможливо, як ти втік звідти? – Дмитро вдарив чоловіка в обличчя і той впав.

– Феофаній переміг, а ти, покидьку, тікай поки живий! – чоловік підвівся і швидко покинув територію, а Дмитро пішов у свою кімнату, не думав він, що колись буде радіти поверненню до інтернату.

Микита, тим часом, йшов порожніми вулицями під дощем і так йому сумно на душі стало, бо із табору він повернувся, але так і залишився нікому непотрібним. Згадались йому слова Феофанія про те, що він має собі подобатись. Микита зайшов у парк і сів на, мокру від дощу, лавку. З його очей потекли сльози і враз змішалися з холодними краплями. Він згадав усе від першого дня перебування у таборі і аж до смерті Феофанія. Микита до нього сильно прив’язався, бо ніколи не мав батька, а від Феофанія зміг отримати, хоч небагато, але любові, щирої і такої теплої. На якусь мить йому здалося, що він відчув чийсь дотик, і йому хотілось думати, що це Феофаній. Під холодним дощем йому раптом стало тепло. Ще трохи посидівши і зібравши всі думки до купи, Микита, увесь мокрий, пішов додому.

– О, явився! – мати явно була не рада його бачити. – Зганяй мені по горілку, – вона простягнула Микиті порожню пляшку. Він, не сказавши ні слова, взяв її і пішов геть. Микита знову під дощем, але цього разу він почував себе покинутим кошеням на смітнику, бо замість того, щоб хоч привітатися із сином, його мати відправила по пляшку. Що ж, певно така його доля…

– Добридень, тьотю Гань, як зазвичай, – сумним голосом видає Микита, увійшовши до магазину, який знаходився у сусідньому будинку. Він частий тут гість.

– Привіт, Микито, ти вже повернувся! Боже, та ти ж увесь мокрий, та й вигляд у тебе хворобливий, ходи сюди, – промовила Ганна Степанівна, продавчиня і, за сумісництвом, власниця магазину.

– Та все зі мною добре, просто дайте горілки і я піду, бо мати чекає, – ще більш сумним голосом мовив Микита. Тітка Ганя, похитала головою, взяла пляшку і зникла за вітриною. Вона простягла йому пляшку і подивилась на нього очима, повними жалості й відчаю, Микита не любив, коли його жаліють, тож мовчки взяв пляшку, віддав гроші і пішов. Коли він прийшов, вдома були чужі дядьки і його мати. Він поставив їм пляшку і вийшов з квартири. Поруч з його будинком була недобудова, він часто там бував, коли мати пиячила. До, так званих, друзів він не хотів йти, тож вирішив побути наодинці. Микита сидів на холодній плиті та думав про життя, про слова Феофанія.

– Чому такий сумний? – почулося за його спиною, коли Микита озирнувся, то побачив перед собою Феофанія.

– Ви? А як Ви?

– Тихіше, не бійся, чому ти тут один? – запитав Феофаній і сів навпроти Микити.

– Не хочу йти додому, там знову гулянки.

– Знаєш, іноді нас можуть не розуміти найдорожчі нам люди, брати, сестри чи батьки, але ми маємо прийняти це, і якось змінити ситуацію, або навчитися жити з цим. Знаєш, батьків не вибирають.

– Так, розумію, але вона навіть не зустріла мене, навіть не спитала як я там відчував себе.

– Це її мінус, а не твій. Ти не маєш страждати через того, хто не вміє турбуватися про інших та давати тепло. Просто живи і радій тому, що живеш! Шукай у цьому житті маленькі дрібнички, які будуть тебе заземляти, починай з малого, наприклад, із веселки після дощу, приємної прохолоди чи свіжого повітря, і поступово, крок за кроком ти зрозумієш, що все не так погано, як здається на перший погляд, – сказав Феофаній і пішов. Микита ще трохи посидів і вирішив прогулятися, злива скінчилась.

Минуло вже кілька днів, а Марк досі сидів у кімнаті й думав. Він майже нічого не їв, але нарешті вирішив вийти прогулятися і натрапив на батька, який збирався снідати.

– Що з тобою там зробили? Не їси нічого, з друзями не спілкуєшся, навіть грошей ще не просив. Це точно мій син?

– Мені твої гроші більше не потрібні.

– Ха! Так от як ми заговорили, подорослішав, ну нічого, подивимось як ти походиш без нового телефону і без красивого одягу, у робі ходитимеш до ліцею! – батько засміявся.

– А хоч би й у робі, аби не в тому дорогому лахмітті!

– Хаха, який розумний, побув серед простого люду і таким розумником став, нічого. Один раз посміються з тебе твої друзяки, так ти швидко натягнеш на себе все, що блищатиме, а то я тебе не знаю.