Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

просякнутій Землі, —

Буятимуть у блискітливих шатах

Високих рангів, титулів і звань.

Відтак їх носії впадуть в обжирство,

В пересит, лінь, хіть – в рабство до пороків

І в підступах, інтригах та гордині

Позабувають дружбу і любов.

790

А ті, кого скорили у війні,

Свободу втративши, забудуть совість

І Божий страх – беззахисні, спідліють.

Поклоняться панам, і можновладці

Ласкаво вділять їм своїх пороків.

Так опорочаться й раби. Все людство

Забуде поміркованість і віру,

Честь, правду, гідність, справедливість —

Нижче упасти нікуди! Лише один

Останеться Правдивець – світла син

У темряві віків: неспокушенний

І непоступливий супроти всіх,

Він спонукатиме їх повернутись

На шлях надійний злагоди й помірних,

Доступних радощів. Його здіймуть

На глум і проженуть. Ведений Богом,

Він із синами вибудує дивний

Ковчег – гігантську скриню (ти це бачив),

Аби порятувать себе, родину

Й тварин від усесвітньої заглади.

Коли вони сховаються в Ковчег,

Із неба хлине водяна лавина

І зливами спадатиме невгавно,

Й заллє усе: моря, і сушу, й гори.

Тоді навальна хвиля зіштовхне

Ці райські пагорби й посуне долом.

Кущі, дерева, квіти упереміш

З корінням і землею потечуть

У море. Потім вирине з води

Сухий солончаковий мертвий острів,

Де схлипуватиме чаїний крик.

Людей не буде там. Це знак тобі,

Що у Творця нема священних місць,

А є лише освячене людьми.

Дивись: там на Потопі височіє

Ковчег на хвилях втомлених, пониклих

Під небом розпрозореним на вітрі.

Гарячий суховій розкидав хмари

І брижить воду. Роз’яріле Сонце

Ковтає шпарко хвилі, і Потоп

Спадає – відступає у глибини,

Наглухо замкнені під ясним небом.

Ковчег не колихається, бо днище

Заскреготало об найвищу гору.

З-під хлялих відхлюпів потопних вод

Де-де уже вилонюються скелі.

З Ковчега вилітає чорний крук,

Кружляє й повертається. За ним

Пускають двічі голуба, і той

Вертається, ще й в дзьобику несе

Віть оливкову – добрий Миру Знак.

Вода навкруг Ковчега відступила.

Врятовані обачливо виходять.

Найперше – Зодчий. Знявши руки вгору,

Молитву творить вдячну до Небес.

Підносить зір і бачить вогку хмарку,

Від хмарки вниз – веселу Рай-Дугу

Багатокольорову: знак Господній

Завіту, примиренного з людьми».

Адам на радощах гукнув: «Живем!

Ти, що Майбутнього являєш дійсність,

Повчителю небесний, оживив

Мене ясною впевненістю: люди

І всі на розплід обрані тварини

Розмножаться, хоч невимовно жаль

Зіпсованого світу, що втонув.

Та більше радісно, що Праведник один

Спасеться, боговгодний, і Господь

Від нього людство виведе нове.

Скажи, що значить ся Дуга грайлива,

Що поєднала Землю й Небо? Може,

Впоясування хмар – то добрий знак,

Що потопельних вод уже не буде?»

Архангел усміхнувся: «Ти кмітливий!

Бог шкодував був, що створив людину —

Спотикливу в гріхи, хитку в пороки.

Поглянувши на Землю, що гнила,

Осквернена, Бог змив її у гніві

Потопом. Лиш одного пожалів

З сім’єю Праведника. Ця Дуга —

Барвистий Знак Господнього Завіту

Про те, що води дощові й морські

Ніколи знову не спустошать Землю.

Сей Знак являтиметься серед хмар

Нагадуванням втішним. Пори року,

Часи сівби і жнив, спек і дощів

Незмінно чергуватимуться вчасно,

Доки Вогонь Всесвітній переплавить

І Землю цю, й небесну твердь. Тоді

Нові постануть Небо і Земля

Для праведників у єднанні з Богом».