Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Адам почув це, й радощі погасли,

Ледь зблиснувши. Тоді зітхнув: «Шкода,

Що й праведні зійшли на манівці,

А Жінка – знак біди!» – «Не забувай,

Що й ожіночені чоловіки

Розслаблюючися, втрачають розум,

Хоч мають берегти його, як дар

Небес», – додав Архангел і кивнув:

«Дивись іще картину». Тут обжитий,

Полями і містами вкритий простір

Їжачиться оружжям. Де не глянь,

Високі брами й войовничі вежі.

Он там – воюють, тут – війну готують;

Ці – зброєю вимахують, ті – коней

Гарячих, здиблених, приборкують;

А он де – вишикувались у лави

Одна проти одної кінні й піші.

А там – лихі напасники женуть

Сполохані отари. То все здобич,

Віднята в пастухів, які втекли,

Рятуючи життя. Сюди біжить

На виручку озброєна рідня.

Зійшлись у бійці. Соковитий луг

Почервонів і, стоптаний, чорніє,

Покритий трупом. Он беруть в облогу

Високий мур. Підтягують драбини,

Підкочують скрипучі катапульти,

Жбурляють каменюччя. Оборонці

На голови нападників ллють сірку,

Палаючу смолу і мечуть стріли.

Куди не глянь – убивства. А на площі,

Вимахуючи берлами, зібрали

Міську нараду. Сивочолі старці

Дають пораду мудру. Збройні мужі

Перечать їм, і закипає сварка.

Аж врешті хтось поважний, не старий ще,

Вкладає в вуха всім промову ревну

Про справедливість, добротворну віру

Й грядущий Божий суд. Та ледь почули —

Всі вибухають гнівом на промовця,

От-от накинуться і розшматують.

Ні! Впала раптом хмара і закрила

Його від натовпу. Скрізь гвалт, насильства,

Що нікуди й сховатися. Адам,

Заплаканий, в Архангела питає:

«Ці слуги Смерти – хто вони? Невже

То люди? Нищити собі подібних,

Тисячократно збільшуючи гріх

Братоубивства? Хто ж отой Правдивець,

Котрого врятували Небеса?»

На те Архангел: «Ти узрів нащадків,

Народжених від недоладних шлюбів

Видіння попереднього, де Добрі

Злигалися зі Злими випадково

Та наплодили в захваті дурнім

Дітей – великих тілом, дрібних духом.

То – велетні, хоробрістю преславні,

У бійках силою рамен і ніг

І ті, що вигублять народи цілі.

3-між них найбільш уславленими стануть,

Хто більше награбує й накраде,

Їх оспівають у найкращих гімнах,

В історії вони – батьки народів

Й губителі Землі (і довго ще

Смердять зі статуй, книг і мавзолеїв —

Чума на рід людський). Ото їх слава.

А тих, хто гідний слави й похвали,

Замовчуватимуть, як і Пророка,

Того, що появлявся у видінні.

Він – сьоме покоління по тобі —

Єдиний праведник серед жорстоких.

Ненависний і цькований за те,

Що жив по правді сам-один і Правду

Про Бога і грядущий суд Небесний

Поширював. Із ласки Бога в хмарі

Чи в колісниці срібнокрилих коней

Злетить, вознесений на Небеса

У сяйві Слави Божої в безсмертя,

Бо праведних не забуває Бог,

А злих карає. Це – тобі в науку.

Ось ще видіння». Все перемінилось:

Грабунки й війни захлинулись. Мир

Прийшов на Землю радісно-безжурний —

Суцільне свято розкошів, дозвілля

Й весіль – злягань солодких: то гвалтовних,

То куплених, то потайних у зрадах

Подружніх; у чревоугодстві оргій

Та розперезаності… Глянь: встає

З-посеред цього тирлища один

Муж праведний! Жбурляє всім у вічі

Осуд за їх неправедні діла.

Відвідує бенкети та обряди

Срамотні і волає: «Схаменіться!

Вам дано душі звітні перед Богом

На неминучому Суді!» – не чують.

Хто чує – зневажає. Праведник

Згорта свої намети і в дорогу

Рушає в гори, де з дерев високих

Ковчег будує велетенський: вгору

І вшир, і ввись одновимірний. Потім

Обмазує його смолою й двері

Щільні високо збоку приробляє

І зносить усередину запаси

Харчів різноманітних для людини

Й тварин. Відтак – о диво! – у Ковчег

Збігаються, злітаються, вповзають

Всі звірі, птаство, гади й комашня

Попарно чи по сім пар, вид за видом.

Останнім входить у Ковчег сам Зодчий

З родиною: троє синів і жони —

Чотири людські пари; зачиняють

Наглухо двері. А тим часом вітер

Нагонить і нагонить звідусіль

Тяжезні хмари дощові, а з гір

Здіймаються нові й нові тумани

Й чорніє тяжко безпросвітне небо,

І проривається в непогамовній зливі,

Що не вщухає, поки Землю всю

Й гори, низини потопляє повінь.

Над нею бовваніє лиш Ковчег,

У нім – врятовані живі; під ним —

Потоплі суходоли і моря,

Караючими водами залиті.

В палацах чудиська морські кишать

І плодяться. Численний людський рід

Пропав, і обезлюдніла Земля.

Адаме! Ти, уражений, зомлів;

Тебе легенько підхопив під руки

Архангел. Стримував невтішного

Прабатька, у котрого на очах

Пропали діти, внуки й правнуки.

Ти простогнав: «О, видива страшні! —

Майбутнього! Було би вас не бачить!

Тоді конав би сам, у власнім злі

Караючися тяжко. Ви лягли

На одного нестерпним тягарем

Тисячоліть майбутніх, де життя

Моїх нащадків раптом обірветься.

Як страшно знать про неминучі муки

Тих, що прийдуть по нас! Ні-ні! Не можна

Відслонювати людям майбуття

Лихе. Воно – невідворотне – мучить

В передзнанні, неначе наяву.

Все, бачу, надаремно! І не буде

Когось, щоб знав це – всіх змете Потоп.

Ті кілька, що гойдаються на хвилях,

Невдовзі згинуть з голоду і жаху

В безмежжі вод. Була іще надія:

Не стане війн, позбудуться насильств,

То житимуть у мирі й благодаті.

Ба ні – Зло з нами скрізь. Ти показав,

Що в мирні благодатні дні розпуста

Знелюднює нас, як війна – вбиває.

Невже геть виродиться людський рід?

Дай знати». Михаїл йому на те:

«Розкоті і багатства, що ти бачив,

Назбирані із подвигів геройства

І доблестей, позбавлених чеснот:

З війн, грабежів, безумної відваги

На кровію