Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

я щойно бачив – Смерть? Як страшно!

Я теж вернувся у природний прах,

З якого зліплений? Яке нестерпне

Видовище! Який жахний кінець!»

Йому Архангел мовив: «Смерть людську

Ти зрів у першім вияві. Багато

Доріг у Розпад. Ця, що бачив ти, —

Від злоби невгамовної та гвалту,

Які засліплено хапаються за зброю.

Втім, не так Розпад, як переступання

Його бридких порогів вам страшне.

А їх немало: голод, мор, пожар

Непогамоване обжирство, хтивість,

Пияцтво, лінощі… З них розповзуться,

Як з муравлища, болещі й хвороби.

Дивись, до чого доведе нестримність

Твоєї жінки». Тут нове видіння

Постало. Пітьма, сморід, тіснота,

Мов лазарет, забитий вщерть каліччям

І гниллю. То усе людські тіла,

Іще живі, покорчені в хворобах:

В подаграх, епілепсіях, сухотах,

Блювотах, кровотечах і судомах,

Від каменів у нутрощах, в гангренах,

У буйствах біснувань, у тьмі безумств,

Безпам’ятстві сновидь і летаргій,

В холодних меланхоліях, в пекучих

Суглобах, викручених ревматизмом —

У незліченних болещах недуг.

Між ними походжає Розпад-Смерть

Із списом неквапливим, хоча многі

До нього тягнуться, благаючи: «Врятуй!

Добий!..» Адам коли таке узрів,

То просльозився. Бо й камінне серце,

Не роджене жоною, співчуттям

Пройметься. Погамовуючи відчай,

Він застогнав у наріканнях: «Горе!

Нещасне грішне людство! Ліпш йому

Скінчитися без розплоду. Навіщо

Життя, яке минає у стражданнях?

Хіба для цього нас вели у світ?!

Якби знаття – не прийняли б життя

Чи зразу попросили б: відпусти

Нас з миром: образу Твому не личить

Спотворення огидне! Збережи нам

Хоча б дещицю Божої Подоби!»

«Подобу Божу, – обірвав Архангел,

Ви скинули самі для невгамовних

Пожадань заздрісного Сатани,

Якому догодили; отже, образ

Його освоюєте. Знай: порочність,

Вспадкована від Єви, у нащадках

Розтопче Божеське у збоченнях

З Природи здорової і чистої…»

Адам замовк, озвався: «Визнаю:

Це справедливо. Та хіба нема

Доріг достойніших для повороту

У рідний прах?» Йому Архангел:

«Є одна. Вона у приписі: знай міру.

Будь стриманий у їжі і питві.

Затям: у них – лише пожива тілу,

А не сумнівні радощі обжирства.

Тоді в здоров’ї добрім проживеш

Багато тисяч днів. По тому тихо,

Мов перестиглий плід, впадеш у землю,

Неначе в руки матері – не збитий,

Не вирваний з корінням, не гнилий,

А повноцінно звершений. Це – старість.

Переживеш дитинство, юнь, змужніння,

Красу і силу, гострий зір, смак, слух;

Тоді посивієш, ослабнуть м’язи,

І меланхолія остудить кров;

Поникне дух, допитливість прив’яне,

Життєві радощі лишаться в згадках,

І кане в пітьму благодать життя».

На те Адам поривно: «Ти відкрив,

Що Смерть забарна людям не страшна.

Але ж і довголіття – теж покара.

Тоді пощо подовжувать життя

І в довголітті опускатись в Розпад

Повільний? Ліпше якомога швидше,

Обтяжливих обов’язків позбувшись,

З’єднатися з природним рідним прахом».

Архангел заперечив: «Ні, не те:

Й жадоба, і зневага до життя

Збивають із достойної дороги,

Що дав Творець. Коротке, а чи довге —

Це Небесам лиши й живи по правді.

А зараз подивися ще видіння».

Враз розпростерлася рівнина – ген

До обрію. На ній – багатобарвні

Намети. Ходять попасом отари.

Біля наметів чутно співи й звуки

Цитр, арф і сопілок. Натхненні пальці

Перебирають струни і лади.

У ніжному переплетінні линуть

Високі і низькі, гучні і тихі,

Зустрічні й супротивні співи й бреньки.

А он тяжкий трудар ковальських міхів

Роздмухав горно, дав плавильним тиглям

Вогню, аби уламки міді й криці,

Понавизбирувані з попелищ

Лісних пожеж, що оголили землю

До жил металу, зблислих по дощах

Чи вимитих потоками з-під круч, —

Зажевріли. їх переплавлять,

Зіллють у форми, потім наклепають

Для себе різнорідного знаряддя

Й начиння для полян і скотарів.

«Поглянь убік, де круто знявся кряж

Гірський. Там вивелося інше плем'я —

Пряме поставою, богобоязне,

Уважливе до діл Творця, трудяще,

Свобідне й мирне. Бачиш? – йдуть униз,

До шатер». Звідти вибігли дівчата

Барвисто вбрані, в блискітках прикрас

З дзвінкими арфами в руках. Співають,

Їх млосні співи та вихлясті танці

В горян сурових забивають дух:

Жагою спалахнувши, хтивим оком

Вистежують собі красунь і в пастки

Любовні ловляться. Спадає вечір —

Пора гарячих шепотів й освідчень,

І вже спалахують, мов смолоскипи,

Жаркі обряди й оди Гіменею,

Й під музику, гірлянди й розсип квітів

Бенкетом буйним юности й кохання

Двигтять намети всю весільну ніч.

Побачене й почуте – труд, гульня

І радість незмарнованої юні —

Адамові, природно, гріли душу

Юнацьку. І не диво, бо й своє

Згадалося. Замислено промовив:

«Ти, вісник яснозорости, відкрив

У третьому видінні торжество

Здорової щедротної Природи,

Не те що в перших видивах, набряклих

Бридким поверненням у Прах». Архангел

Йому на те: «Цим радощам природним

Не дано буть мірилом для людини,

Сформованої у подобі Божій

Задля таємної духовної

Мети. Бо там в наметах розпростертих

Чаїться Зло і кубляться пороки,

Бо там живуть нащадки Братовбивці.

Вони – ти бачив – підняли ремесла

Й красою уприємнюють життя,

Забувши Сотворителя, чий Дух

(Хоча вони й безбожні) дав їм силу

Й дітей дарує їм ставних, вродливих.

Ти придивлявсь до їхнього жіноцтва?

Немов богині юні, звабні, ніжні

Й грайливі!.. Та нема у них чеснот,

Що прикрашають домовиту жінку

І повнять дім Добром. Вони пусті,

Бо зрощені для похітливих ігрищ,

Спокусної одежі, вихилясів,

Базікання й підморгувань. Горяни ж —

Достойні, чесні, праведні (за теє

Синами Бога звані) піддалися

Розвійному жіноцтву і на вітер

Пустилися у пестощах-цілунках!

Ті пестощі оділлються слізьми,

Що їх виплакуватимуть потомки.