Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Час минає. Речі змінюються.

Закарі роздивляється кімнату, яка є найбільшою і тепер дає прихисток самотній ляльці на згарищі цілого її світу. Там, де зі стелі колись звисали зірки або планети, нині залишилися линви, тоненькі смужечки, схожі на павутиння. Тепер він бачить, що у великій пожежі, яка зжерла кімнату, вижило ще дещо. Уламки корабля в кутку, де колись був океан, шматок залізниці вздовж столу, з вікна головного будинку висунувся високий підлоговий годинник, а з полиці малесенькими скляними оченятами на нього дивиться олень, увесь зчорнілий (від копитець до крихітних ріжок), але неушкоджений.

Стіни вкриті колишніми шпалерами, що покрутилися, немов березова кора. Поряд з полицею з оленем є двері без ручки, і хлопець замислюється, чи це не ті самі двері, повз які він нещодавно йшов.

Кімната раптом починає скидатися на гробницю, запах горілого паперу та диму стає відчутнішим.

Лампа в залі падає, з власної примхи чи заручившись підтримкою кота. Лампочка розбивається з приглушеним тріском, і світло вимикається, залишивши самотнього Закарі в темряві сам на сам з обвугленими рештками мініатюрного всесвіту.

Він заплющує очі й рахує від десяти до нуля.

Якась його частина очікує, що, розплющивши очі, він знову опиниться у Вермонті, але хлопець залишається там само, де був десять секунд тому, і тепер бачить слабенький вогник, який вабить його до себе.

Закарі вилізає з отвору в стіні обережно, щоб не перечепитися через лампу, яка лежить на підлозі. Повертає її на стіл і докладає всіх зусиль, щоб прибрати з дороги уламки розбитого скла.

На книжкових полицях сховано кимось кілька церковних свічок. І хлопець бере одну з них, щоб запалити ту, що в рамі. Рама повертається на своє місце, щойно спалахує вогник, стіна знову приховує залишки лялькового всесвіту.

— Няв, — озивається персидський кіт, несподівано звівшись на ноги.

— Гей, — каже йому Закарі. — Я збираюся піти сюди. — Він показує на коридор ліворуч, ухваливши це рішення лише тоді, коли оголосив про нього. — Можеш піти зі мною, якщо хочеш, а як ні, то нічого страшного. Дій як знаєш.

Кіт дивиться на нього знизу вгору й махає хвостом.

Коридор ліворуч короткий, тьмяно освітлений і веде до кімнати, де вздовж стін стоять колони з мармурових статуй. Оголені фігури тримають стелю в комбінаціях по двоє чи по троє, утім здається, що вони більше зосереджені одна на одній, ніж на їх архітектурній функції.

Стеля вкрита позолотою та прикрашена десятками крихітних лампочок, які ллють тепле світло на застиглу мармурову оргію внизу.

Закарі озирається через плече й помічає, що кіт іде за ним, та досить було хлопцеві подивитися, як той зупиняється і мов знічев’я заходиться облизувати лапу так, ніби взагалі не йде за ним назирці, а суто випадково прямує туди, куди й він.

Хлопець іде далі іншим коридором, що веде від кімнати з колонами та прикрашений ще двома статуями. Одна зазирає до кімнати, а друга відвертається, примруживши мармурові очі.

Кіт знаходить щось і ганяє його лапкою сюди-туди, спостерігаючи, як те «щось» ковзає підлогою. Утім, ця річ невдовзі йому набридає, він востаннє штовхає її та прямує далі своїм шляхом. Закарі підходить подивитися, що це було, і бачить зірочку-орігамі з одним зігнутим кутиком. Хлопець кладе її до кишені.

Нарешті він опиняється в Серці, потрапивши туди, напевно, випадково. Двері до кабінету Хранителя відчинені, але чоловік не підводить голови, поки Закарі не стукає у відчинені двері.

— Вітаю, містере Роулінз, — озивається він. — Як почуваєтесь?

— Краще, дякую, — відповідає хлопець.

— А ваш друг?

— Він спить, але вигляд має непоганий. І… я розбив лампу в одному з коридорів. Можу підмести, якщо маєте мітлу чи щось таке.

Його погляд падає на старомодну мітлу з патичків у кутку.

— Необов’язково, — заспокоює його Хранитель. — Я потурбуюся про це. У якому коридорі?

— Треба повернутися он туди й обійти довкола, — пояснює Закарі, показуючи, звідки прийшов. — Біля картини в рамі зі справжньою свічкою.

— Зрозумів, — озивається Хранитель, записуючи щось. Його тон доволі відсторонений, і Закарі вирішує розпитати дещо, подумавши, що чоловік, напевно, узяв собі за правило залишатися ввічливим.

— Що сталося в кімнаті з ляльковим будиночком? — запитує він.

— Пожежа, — повідомляє Хранитель, не підводячи погляду і, схоже, не здивувавшись, що Закарі її знайшов.

— Це я зрозумів, — відгукується хлопець. — А що її спричинило?

— Збіг непередбачуваних обставин, — відповідає Хранитель. — Нещасний випадок, — додає він, коли Закарі ніяк не реагує на його відповідь. — Я не можу описати подробиці, тому що не бачив пожежі на власні очі. Чи можу я допомогти вам ще із чимось?

— А де всі? — не вгаває хлопець, не приховуючи роздратування в голосі, але Хранитель не відриває очей від записів.

— Ми з вами тут, ваш друг у своїй кімнаті, Рима, мабуть, наглядає за ним або виконує свої обов’язки, а де зараз Мірабель, я не знаю: вона не звітує про свої плани.

— І це все? — перепитує Закарі. — Нас п’ятеро й коти?

— Саме так, містере Роулінз, — погоджується Хранитель. — Бажаєте дізнатися кількість котів? Можливо, я помилюся, їх важко полічити.

— Ні, усе гаразд, — запевняє хлопець. — Але куди… куди поділися всі?

Хранитель завмирає й дивиться на нього. Чоловік миттєво або постаршав, або посумнішав, Закарі не певен, що саме. Можливо, і те і те водночас.

— Якщо ви маєте на увазі наших колишніх мешканців, хтось із них пішов звідси. Дехто помер. Ще хтось повернувся туди, звідки прийшов, а хтось шукав собі нове місце та, сподіваюся, знайшов. З тими, хто залишився, ви вже знайомі.

— А чому ви залишилися? — цікавиться Закарі.

— Я залишився тому, що це моя робота, містере Роулінз. Моє покликання, обов’язок, мій raison d’étre[46]. А чому ви тут?

«Тому що книжка сказала, що я маю бути тут, — думає Закарі. — Бо боюся повертатися через божевільних жінок у шубах, які зберігають руки в слоїках. Бо я ще не розгадав загадки, попри те що не знаю, яка саме ця загадка. Тому що почуваюся тут унизу живішим, ніж був там нагорі».

— Я тут для того, щоб вийти в Беззоряне море та вдихнути населеного привидами повітря, — відповідає він, і це твердження-відлуння заслуговує на усмішку Хранителя.

Коли чоловік усміхається, то здається молодшим.