Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

Розділ 39

Поліна

- Поллі, я... Вийдемо в коридор, на кілька хвилин, - до моєї парти підходить Денис. Уроки закінчено, і я збираю свої підручники та зошити в рюкзак. Він звертається до мене, ігноруючи присутність Фелікса з Артуром, які стоять поруч. Хлопці замовкають й пильно спостерігають за його діями. Особливо Фелікс.

- Я збираюся вже додому, а ти хіба не йдеш? - запитую я.

- Поговорити треба, - підморгує мені Денис.

Я встаю з-за парти, так і не зібравши до кінця свої речі, і йду за ним у коридор.

- Я, взагалі-то, майже вже зібрався, - летить мені навздогін репліка Фелікса.

- Ми ненадовго, - відмахуюся я.

- А то поїду додому без тебе.

- Я скоро повернуся.

Я виходжу з класу й прикриваю за собою двері.

Ми з Денисом відходимо, як найдалі від класу, завертаємо в невеликий коридор.

- Як ти? - Денис допитливо дивиться мені в обличчя. - Павленко як цербер. Нікому підійти навіть не дає.

- Знаєш, Денисе, ми закопали сокиру війни на найближчому перехресті, - відповідаю я. - Ми з ним більше... не вороги.

- Що це означає? - він продовжує пильно вдивлятися в мене, не хоче пропустити ні найменшого натяку на нещирість.

- Розумієш, дідусь мій захворів і дуже серйозно. У лікарні його лікують. Додому не відпускають. А мене можуть відправити в притулок, як неповнолітню. Батьки Фелікса люб'язно запросили мене жити в їхньому будинку.

- Й, що Фелікс живе з тобою в одному будинку? - новина його так вражає, що він не розуміє, що говорить. - А, ну-так, звісно. Він вчасно схоплюється, розуміючи, що з дурного розуму спитав.

- Значить, усі ці плітки не на порожньому місці з'явилися. Дехто нашіптує, що ви зустрічаєтеся і мало не спите разом, - видно, як Денис відчайдушно бентежиться й в нього червоніють вуха.

- Послухай, це брехня. Не вір чуткам, - запевняю я хлопця, сама спалахуючи, як помідор при згадці про інтимні стосунки з Феліксом.

- Й це неправда?

- Що за дурні питання, Денисе? - я продовжую обурюватися. - Ти знайшов що запитати! Зрозуміло, це вигадки!

-Проїхали, - схоже, що Денис заспокоюється.

- У мене немає вибору. Я маю примиритися, як із вимушеним сусідством, так і з плітками.

- Так, розумію. І він тебе, як і раніше, бісить?

- Більш ніж, - відповідаю я і закочую очі під сміх Дениса. - Моя б воля - ноги б моєї там не було!

- А що вдома він теж чіпляється до тебе?

- Ну,  всяке буває, - я уникаю відповіді.

- Ти мені, якщо що, говори - я його відгамсалю!

- Ой, та на фіг він тобі здався! - я підтверджую слова помахом руки. - Сам же знаєш, потім собі дорожче вийде... Просто треба перетерпіти цей рік, і його теж...

- Ну так.

- Його мачуха з батьком виявилися такими хорошими людьми. Я, безумовно, їм безмірно вдячна. Навіть не уявляю, чим я їм зможу відплатити.

- Але, в сім'ї не без виродка. Із синочком їм не пощастило, - з філософським опломбом заявляє Денис.

- Денисе, давай про щось інше. Він і так повсюдно тепер у моєму житті. І в школі, і вдома, - мені було неприємно говорити про Фелікса, тим паче в такому форматі.

- Гаразд-гаразд! - підняв він руки вгору. - Бідолашна. Як ти його виносиш?

- У мене немає виходу. Ти забув мою ситуацію, - я йому нагадую про свою біду.

Він обіймає мене, притягуючи ближче до свого плеча. Я розкисаю, згадуючи свої переживання про здоров'я дідуся і страх залишитися одній на всьому білому світі. Сльози застилають очі й чинити опір їм немає сил. Нерви не витримують. А може, мені не вистачає дружньої підтримки саме зараз.

- Не плач, маленька... - шепоче мені на вухо Денис і гладить по спині. - Так мені душу рвуть твої сльози...

- Мені важко.

- Я знаю. Якщо тобі потрібна допомога - ти тільки подзвони.

- Дякую. Але я не хочу, щоб ти думав, що...

- Нічого я не думаю. Я й сам бачу, ти не готова. Просто не відкидай мене, давай просто спілкуватися. Просто дружити.

- Давай...

- Кхм-кхм... - лунає чиєсь покашлювання.

Я моментально прибираю від себе руки Дениса і відходжу на кілька кроків убік.  З-за рогу з'являється Артур.

- Я дико перепрошую, що порушив вашу ідилію, але за Феліксом приїхала машина, і він на тебе, Поліно, вже чекає. Якщо не спустишся в найближчі кілька хвилин, він поїде без тебе.

- От козел, - цідить крізь зуби Денис. - І тут нас дістав, кретин.

- Чуєш, ти, сморчок! Говори та не заговорюйся, - Артур люто насувається на Дениса.

- Припиніть! - я намагаюся протиснутися між войовничо налаштованими хлопцями. - Я йду вже! Вгамуйтеся!

Я тру руками очі, маючи намір стерти залишки сліз, що нахлинули, і дивлюся на Дениса.

- Денисе, спасибі тобі за співчуття. Ти мені дуже допоміг.

- Так, дурниця. Я тобі напишу.

- Добре. Бувай.

- Бувай, козел! - кидає йому Артур.

- Пішов ти на... - ми з Артуром уже віддаляємося, коли нам у спину лунають слова Дениса.

Якщо вони зараз зчепляться - нам усім не поздоровиться.

- Не зв'язуйся! - відсмикую я Артура, який розвертається і збирається знову вступити в суперечку з Денисом.

- Що, з Денисом вирішила зустрічатися? - цікавиться Артур.

- Ні, - я дивлюся на нього, прикидаючи, свідком якої частини нашої розмови з Денисом він міг бути.

Наговорила я багато зайвого зопалу. Розгубилася від його запитань.  Не хочу пліток, його сцен ревнощів. Про дружбу ще ляпнула здуру - язик би мені зав'язати вузлом за це. Але вже пізно.

Тепер переживаю, що Артур міг нас чути, і передасть це Феліксу.

- Ви так ніжно обіймалися. Ще трохи - і в ясна б почали дол... Цілуватися, коротше.

- А тобі яка різниця?

- Та ніякої. Він той ще дурень, не зв'язуйся з ним краще.

- Чому?

- Кидок, підлий хмирь.

- Так? Мені так не здалося...

- Ми його краще за тебе знаємо.

- А ти... можеш не говорити Феліксу про те, що бачив? - прошу я його, коли ми вже виходимо зі школи. - Ні до чого йому це знати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍