Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

почала іменувати їх грифоно-гіпокампами. Осібно стоять синкретичні істоти, названі «півниками» (назва вперше запропонована В. А. Іллінською) чи «півниками-гіпокампами». У цих істот є конеподібна голова та доволі схематичний широкий завивистий тулуб, на якому присутні виступи (можливо, натяк на плавник).

У скіфському мистецтві поширення не набув власне класичний грецький гіпокамп (протома коня із хвостом морського коника), він, однак, присутній на так званій греко-скіфській торевтиці.

Риба

Переважають однофігурні профільні зображення риб, що оздоблювали кінську збрую, коштовні металеві аплікації дерев’яного посуду, та значно рідше — захисного обладунку та одягу. Починаючи з V ст. до н. е., на теренах Північного Причорномор’я та Північного Кавказу з’являються і сцени шматування риби птахом. Вони були виконані у металі, частіше коштовному, і переважно прикрашали посуд, рідше — одяг і, можливо, кінську вузду.

Заєць

Ця тварина представлена у скіфському мистецтві виключно у профільних повнофігурних зображеннях. Вони переважно зображені поодиноко (у стані бігу та лежання), проте присутні і у сценах протистояння та як об’єкт полювання чи шматування. Цей образ характерний для звіриного стилю всього часу існування скіфської культури, проте упродовж ІV ст. до н. е. зазнає значного впливу грецької іконографічної традиції.

Відома оповідь Геродота про Скіфо-перську війну, в якій скіфське військо замість того, щоб вступати в бій погналося за зайцем. Цей сюжет вказує на особливу сакральну роль цієї тварини та можливе існування звичаю обов’язковості полювання на неї. Таким чином, саме цим можуть пояснюватися популярність цього образу у сценах полювання та шматування.

Дельфін

Образ цієї тварини міг з’явитися у скіфському мистецтві на основі реальних видів дельфінів, що живуть у Чорному морі: афаліна звичайна (Tursiops truncatus) та білобочка (Delphinus delphis). Їх показано повнофігурно у профіль із великим ступенем стилізації, а також як жертву хижого птаха.

Верблюд

У скіфському звіриному стилі образ верблюда показаний виключно через профільне зображення його голови із характерним горбатим носом, великою верхньою губою, наявністю чубчика на маківці. Їх відомо відносно небагато, всі вони декорують кінську вузду, час існування обмежений VI–V ст. до н. е. До того ж серед дослідників поки не існує консенсусу щодо цих зображень. Так окремі з них вважать головою грифона чи лося.

Релігійна підоснова

Поза сумнівом, появі та розвитку звіриного стилю у скіфів мала передувати потреба у візуалізації міфологічної картини світу, яка вже існувала, проте ще не була втілена у зображеннях. Тому певною мірою можна розглядати образи тварин як такі, що сягають корінням тотемічних уявлень попереднього часу. За досить переконливим твердженням Д. С. Раєвського, формувався такий вибір звіриного коду стихійно — із багатьох зображальних текстів передньоазійських культур скіфи сприймали лише ті, які були їм зрозумілими та близькими.

Отже, саме зображення тварин дали змогу скіфам у період архаїчної доби змалювати власну картину світобудови. Відносно усталеною є думка про відображення звіриним кодом тернарності світу (небо / світ богів — земля / світ людей — вода / світ мертвих). Хоча сперечання з приводу правомірності віднесення того чи іншого образу до певного рівня, досі тривають, можна в цілому говорити про такий розподіл по сферах згори-донизу: птахи — копитні — хижаки, грифони, змії та риби.

Таким чином, скіфський звіриний стиль можна вважати системою знаків, що описували світобудову. Логічно лягає у таку трактовку думка, що за узагальненим зображенням хижака стояв якийсь певний міфологічний образ, оскільки для майстра було важливішим передати ідею чудовиська, що вбиває, а не показати тварину певного виду. У цьому ж руслі Д. С. Раєвським було запропоновано вважати зібганого котячого хижака засобом маркування нижнього світу за аналогією зі згорнутим світовим змієм.

Можна згадати про певні зміни у декоруванні піхов мечів образами зібганих хижаків. Так протягом VIІ ст. до н. е. такі зображення присутні на металевих наконечниках піхов мечів (бутеролях), проте у VI–V ст. до н. е. вони прикрашають вже устя обкладки піхов. Отже, відбувається певне переосмислення символіки піхов і, водночас, символіка хижака лишається незмінною.

Саме таку закономірність можна побачити на прикладі дзеркал із бічною ручкою. Верхня частина представлена диском (небо), верхня частина ручки, тобто середня частина виробу (земля), представлена образом оленя, а нижня (хтонічний світ) — котячим роду пантер (Panthera). Така наочність описаних композицій, однак не має вводити в оману своєю простотою, оскільки заплутані коди зооморфних зображень інколи надзвичайно важко розшифрувати.

Розквіт та зникнення традиції скіфського звіриного стилю

Уже усталеним став поділ скіфської історії на два періоди: архаїчний (VIІ – середина VI ст. до н. е.) та класичний (кінець VI — рубіж IV–ІІІ ст. до. н. е.). Вони відображають зокрема і зміни у звіриному стилі. Так протягом першого періоду побутував мотив переважно котячого хижака (припалого до землі, зібганого кільцем, готового до стрибка, а також лише голови). У цей ж час існував образ оленя у жертовній позі, гірського козла та голови гірського барана, а також відокремленого копита коня. Поліморфні істоти представлені у архаїчний час у вигляді бараноптаха та ранньогрецького грифона. Досить сталим у позах та певних канонах лишалися переважно зображення птахів.

У класичну добу, окрім хижих птахів, почали зображувати і інші їх види. Тоді ж виникає образ вовка у зібганій позі та ведмідь у позі годування. Котячий хижак набуває нових поз (ходьби, сидіння, нападу та шматування), а також виникають зображення відокремлених лап хижака та голови лева у фас. Оленя та лося у класичну добу показано у спокійній позі лежання або ж зображено лише його голову чи тільки роги. Виникає і велика кількість поліморфних істот через поєднання різних копитних, панівну позицію має пізньогрецький тип грифона. Певною новацією стає поява великої кількості невідомих раніше персонажів: гіпокампа та його модифікацій, зайця, риби та дельфіна. Часто виникають вони саме під впливом грецького мистецтва, що призводить до виродження та втрати первинного сенсу скіфських зображень тварин.

Таким чином, доля скіфського звіриного стилю досить символічна. Його зникнення, як і поява було спричинено взаємовпливом різних світів. Проте остаточну точку в розвит­ку цього мистецького явища було поставлено зі зникненням скіфської культури на межі IV–ІІІ ст. до н. е. Не можна, однак, говорити про безслідне зникнення цієї орнаментальної традиції. Так сармати та пізні скіфи у Північному Причорномор’ї певним чином продовжили життя значно змінених та сильно геометризованих, проте все ж таки звіриних мотивів.

Золото Скіфії

Оксана Ліфантій

Речі з коштовних металів відомі у скіфських пам’ятках із самого початку існування скіфської культури. У архаїчну добу це були переважно трофеї, здобуті під час передньо–азійських походів. В. А. Кисель нарахував щонайменше 30 скіфських поховальних пам’яток, у яких було знайдено такі речі, що концентруються в основному у Придніпров’ї, Прикубанні та Ставропіллі. У класичну скіфську добу (починаючи з кінця VІ ст. до н. е.) речі з кош­товних металів фіксуються у значно більшій кількості на теренах від Дунаю до Північного Кавказу. Ці речі були виготовлені вже грецькими та скіфськими майстрами.

Скіфи мали особливе ставлення до золота. Найбільшу за кількістю групу знахідок із дорогоцінних металів складають аплікації костюма. Багато оздоблювали скіфські заможні воїни зброю та кінську збрую. Персональні прикраси типу перснів, гривен, браслетів,