Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

корпусу жандармів, або того-таки Департаменту поліції, або профільному австро-угорському відомству. Нам, зі слів самого Залізняка, відомо інше: міфічний ЗК УПСР «одноголосно станув на тому, що в війні між Австро-Угорщиною і Росією треба в імені організації виставити політичний постулят незалежної Української Держави, а для осягнення цієї цілі всякими спробами підривати силу Росії й увійти в контакт і порозуміння з відповідними чинниками тих держав, які будуть провадити з нею війну».

Треба сказати, що погляди Залізняка не були оригінальними. Такі погляди були притаманні й таким відомим діячам, як В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Володимир Степанківський (1885—1957 рр.), Андрій Жук та всім іншим, хто свідомо й послідовно «виступали за використання майбутнього військового конфлікту для досягнення Україною незалежності. <...> Політемігрантам була властива австрофільська орієнтація, зумовлена підтримкою австрійського державного курсу з боку українських структур Галичини і Буковини».

В. Липинський (1882—1931 рр.). Суспільне надбання

Д. Донцов (1883—1973 рр.). Суспільне надбання

А. Жук (1880—1968 рр.). Суспільне надбання

Частина з цих діячів самими словами не обмежилися — за прямої підтримки Німеччини та Австро-Угорщини пішли на створення Союзу визволення України, метою якого було досягнення державної незалежності України. Як показав Сергій Адамович, крім СВУ, вже восени 1914 р. у Стамбулі було сформовано «сателітне СВУ» — Українська соціал-демократія. Важливо також підкреслити, що провідники галицьких та буковинських українців «використовували наддніпрянців як інструмент для втілення своїх вузькопартійних завдань»[113].

Свідомо ставши на шлях державної зради, Залізняк негайно скооперувався в цій справі з іншими достойниками, щирими та послідовними українськими патріотами — членами Союзу визволення України та Галицької загальної ради, але, на відміну від нього, підданцями Австро-Угорщини. «Я був свято переконаний, — пояснював він, — що в результаті світової війни, все одно, чи Росія вийде побічницею, чи буде побита, мусить наступити там революція, а в результаті цієї революції може і мусить прийти до відділення України від Росії і сотворення самостійної української держави».

Задля осягнення цієї історичної мети Залізняк, за згодою австро-угорського МЗС (і, певно, його ж таки коштом) переїхав до Стокгольма, де розгорнув активну антиросійську діяльність. Саме тут він «увійшов в зносини» зі своїм університетським професором Грушевським та письменником Винниченком, з яким «теж познайомився у Львові на еміграції ще задовго перед війною». За словами Залізняка, на початку війни, під час перебування Грушевського у Відні, «я день за днем інформував його про всі мої зносини з австро-угорським урядом». Згодом, на одному з засідань Малої ради, Грушевський «з великою прихильністю характеризував мою політичну діяльність»[114], — стверджував Залізняк.

Офіційне уповноваження на проведення підривної антиросійської діяльності, письмову «повновласть» на це надали Залізнякові барон Микола Василько та К. Левицький — члени австро-угорського парламенту від Буковини та Галичини.

У це треба вдуматись: парламентарії однієї держави «уповноважують» громадянина іншої провадити підривну діяльність проти його батьківщини на користь супротивника під час війни! Принагідно зауважимо, що під час будь-якої війни таких «уповноважених» у випадку упіймання вішали всі сторони. Часто-густо навіть і на формальний суд часу не витрачали. Отож саме на підставі цієї «повновласті» Залізняк розгорнув активну діяльність, всебічно інформуючи про неї «спочатку уряд і головну військову команду Австро-Угорщини, а потому ще й Німеччини». Робив він це, судячи з інформації, яку мав інший галицький посол Льонгін Цегель­ський, небезкоштовно.

Микола лицар фон Василько (1868—1924 рр.). Суспільне надбання

Л. Цегельський (1875—1950 рр.). Суспільне надбання

Мрія життя Залізняка почала здійснюватися в грудні 1917 р. — січні 1918 р. Саме тими тижнями він, «з подачі» Василька та санкції тогочасного австро-угорського посла у Берліні й Гоффманна, був відісланий до Бреста з одним-єдиним завданням. Завдання сформулював Василько особисто: «вам не треба навіть говорити з українською делегацією, щоби гарантувати йому (Черніну. — Д. Я.), що без його згоди на відділення Східної Галичини і утворення з неї окремого коронного краю, в якому вся влада належала би Українцям, не може бути ніякої мови про заключення миру з Україною». Не існувало в світі обставин, за яких таку місію можна було провалити: Василько точно знав, що «граф Чернін теж є щирий прихильник миру і має особистий наказ від цісаря Карла за всяку ціну цей мир заключити».

З цим Залізняк, за його словами, і прибув до Бреста приблизно 12 січня. Професійний рівень членів української делегації він схарактеризував у таких висловах: ані один з них «не знав тоді німецької мови, ані жадної іншої європейської мови», вони «слабо орієнтувалися <...> в загальному міжнародньому положенню, а особливо щодо Центральних Держав», «хибно розуміли Німців і Австрійців», їм «бракувало також взаїмного психольогічного розуміння», вони не мали «жадного досвіду», «знання ширшого світу», «попередньої дипльоматичної практики». Саме Любинський, Левитський, Севрюк та Остапенко за «генерального дорадництва» самого Залізняка нібито і склали свій варіант мирової угоди. «Політичні точки» сформулювали Севрюк та Любинський, «юридичні» — Левитський, економічні — Остапенко. «Нарис, — пригадує «генеральний дорадник», — доручили перекласти комусь із Січових Стрільців, а самі лягли спати».

Констатація

Нагадую: ви читаєте не збірку анекдотів, а спомини одного з авторів ганебного, зрадницького договору, який віддав нашу Вітчизну на поталу іноземним окупантам, став одим із чинників громадянської війни, яка впень знищила вцілілі після стотридцятирічної окупації рештки еліт нашого народу і спричинила кілька десятиліть більшовицької окупації. Автор цитованих споминів прямо вказує на те, що саме «той текст договору, який опубліковано як мировий договір, це лише докладнійше розроблений і доповнений спеціяльними деталями проект української мирової делегації»[115].

Дарма говорив класик: історія повторюється двічі — спочатку як трагедія, потім — як фарс. Фарс українського державотворення зразка 1991 р. є прямим наслідком трагедії українського державотворення 1917—1918 рр.

IV Універсал: останній крок до могили УЦР

Тим часом у Києві готувалися до проголошення незалежності. У кулуарах Педагогічного музею гарячково узгоджували три проекти IV Універсалу, подані відповідно Грушевським, Винниченком та Шаповалом[116].

Ухвалювали симбіоз «жаби і гадюки» поспіхом, о першій годині ночі 11 січня. Мотивація такого надзвичайного крутійства і була надзвичайною. Насамперед, Грушевський запевнив присутніх, що «Українські Установчі збори, призначені 3-м Універсалом нашим, не змогли зібратись у призначений день 9 січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти (виділено нами. — Д. Я.). Попри це, героїчна Центральна Рада, яка від VIII сесії не збиралася, та й не могла зібратися (на відміну від менш героїчної Малої ради та ще менш героїчного Генерального секретаріату, які, попри ті «всілякі заколоти», збиралися в Києві кожного дня. — Д. Я.), «постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Центральна Рада вже 9 січня відбувала перманентне, безперервне