Тонке Драгт - Лист до короля

Спробували? І що? Твій друг у в’язниці, а ти блукаєш навколо, немов хочеш туди сам потрапити.

Раптом його рука наштрикнулася на щось гостре:

— Викинь лук зі стрілами, вони дуже впадають у вічі.

Тіурі мовчки підкорився. Він не знав, чи правильно чинить, проте нічого кращого придумати не міг. Несподіваний помічник повів його площею, обираючи людні місця. Над деякими ятками горіли ліхтарі, але більшість крамарів уже прибирали крам. Ніхто не зважав на Тіурі й старого, з яким він ішов, але юнак насторожено озирався навсібіч, готовий тікати за перших ознак небезпеки.

Старий зупинився біля ятки з одягом і спитав крамаря:

— Чи не знайдеться в тебе недорогої камізельки для мого приятеля?

— Якщо заплатить — знайдеться, — відповів крамар. -Від тебе ж грошей не дочекаєшся.

— Він заплатить, — запевнив старий та звернувся до Тіурі: — Адже я попереджав тебе, щоб ти остерігався крадіїв, чи не так?

Тіурі зняв з пояса гаманця й витягнув кілька монет.

— Гляди тільки, не переплати! — попередив його старий. — Он тієї срібної монети вистачить.

— Камізеля має змінити його вигляд, — запевнив торговець, окинувши Тіурі поглядом. Тоді попорпався в речах. — На ось, приміряй.

— За срібний гріш міг би й щось ліпше знайти! — розсердився старий. — Користаєшся з того, що не маємо часу торгуватися.

— Утікачеві не годиться бути перебірливим, — відказав крамар, підморгуючи Тіурі. — Цей саме по тобі. Тепер тебе не відрізнити від справжнього данґрійця: одяг має бути забарвлений не менш ніж у п’ять кольорів. Ось тобі від мене ще й капелюшок на додачу — трохи недоладний, але для такої мети підходящий.

Тіурі зі старим залишили ринкову площу. Коли вони проминули кілька вулиць, той сказав:

— Так, спершу треба підкріпитися. Ходімо до «Білого лебедя», там безпечно.

Тіурі зупинився.

— Я так не думаю, добродію. Розумієте, вони знають, що я прибув сюди з Ардоком, землевласником, і що Ардок зупиняється в «Білому лебеді».

— Ой-йой-йой, я цього не знав. Але вони, напевне, там тебе вже шукали. Знаєш, а піду-но я вперед, розвідаю. Якщо вони вже побували в «Лебеді», усе гаразд: вдруге не прийдуть. А коли й прийдуть, корчмар тебе заховає. Але спершу зайду я. Ти йди услід за мною, лише повільніше. Якщо у вікні буде запалена свічка, сміливо заходь.

Він пояснив Тіурі, як знайти трактир, і пішов, не чекаючи на відповідь. Хлопець постояв трохи, потім пішов темними вулицями в напрямку «Білого лебедя», усе ще спантеличений неочікуваною допомогою. Він швидко знайшов трактир. У вікні, під вивіскою у вигляді лебедя, горіла свічка.

5. У «Білому лебеді»

Тіурі штовхнув двері та увійшов до трактиру. Там сиділо чоловік з десять. Більшість обідали, а старий стояв біля шинквасу, розмовляючи з хазяїном. Побачивши хлопця, обидва підійшли до нього.

— Я замовив поїсти, — повідомив старий, — але тобі доведеться заплатити за обох.

— Звісно.

— В Ірувена ніколи немає при собі грошей, — сміючись, сказав господар.

— Та ні, — заперечив старий, якого, виявляється, звали Ірувен. — Мені вони просто не потрібні.

За мить вони розташувалися один навпроти одного за столом у темнім кутку, й господар приніс їжу.

— Смачного, — сказав Ірувен.

Тіурі глянув на нього. Ірувен був бородатим старим і доволі бідним на вигляд. Однак його очі були добрими й мудрими.

— Дуже дякую... — почав було Тіурі.

— Облиш, я ще не зробив нічого, що коштувало б зусиль; подякуй трактирникові.

— Але чому, власне, ви мені допомагаєте?

Ірувен похитав головою:

— Спершу поїмо, тоді й розмовляти будемо.

Однак Тіурі справді не хотів їсти, допоки не дізнається, що ж трапилося з Паккі.

— Він вибіг з ратуші, — розповідав Ірувен, — і скотився сходами так швидко, що стражники розгубилися й не змогли його затримати. Коли твій друг вискочив на площу, за ним із ратуші вибігло ще більше воїнів, а за ними, волаючи «Спіймати! Арештувати!», бурмистер, на площі здійнялася метушня. Твій приятель бігав поміж ятками, за ним ганялися стражники, товари з прилавків сипалися додолу. Я не бачив, як їм вдалося його схопити, побачив лише пізніше, коли його вже вели назад до ратуші. Його взяли під варту й кинули у підвал ратуші, там він і досі сидить.

— Який. який вигляд мав Паккі?

— Доволі пом’ятий, одяг на ньому був подертий. Але страху він не виказував.

— Я мушу його звільнити! Мушу! Але ж як?

— Про це ми поміркуємо після обіду. Ти в цьому місті не самітній. Я хочу допомогти тобі, є й інші люди. А чому, власне, бурмистер арештував вас?

Тіурі хотів пояснити, але не встиг, бо двоє чоловіків саме зайшли з бічних дверей, що біля шинквасу. Це були Ардок та його слуга.

Землевласник оглянув кімнату і привітався:

— Добрий вечір.

Ірувена він привітав окремо і лише тоді помітив Тіурі.

— О! — сказав він дещо здивовано. — Так це ж Мартин! — і підійшов до їхнього столу; слуга йшов за ним.

Тіурі підхопився:

— Добрий вечір, пане Ардок.

— Сиди-сиди, — відповів той, — смачного.

Він присунув стільця й підсів до їхнього столу.

Підійшов трактирник і поцікавився, що панове бажають на обід.

— Ви будете їсти за цим столом? — спитав він.

— Якщо вони дозволять, — Ардок кивнув на Тіурі й Ірувена.

— Звісно, — погодився Ірувен.

— Дякую, — сказав Ардок і звернувся до слуги: — Сідай і ти, Дирику.

Господар прийняв у них замовлення, й Ардок повернувся до Тіурі:

— А де ж твій приятель?

— Тіурі не квапився з відповіддю, і Ардок відповів за нього:

— У в’язниці під ратушею, чи не так? Ви що ж — на улюблений мозоль наступили бурмистрові чи ще як йому дошкулили?

— Нічого ми йому не зробили.

— Нічого? Цього, мабуть, малувато, щоб до буцегарні загриміти. І ти стверджуєш, що ніколи раніше в Дан-ґрії не бував!

— Ні, не бував. А бурмистра вашого сьогодні ми вперше в житті зустріли.

— Це правда? Ну що ж, сподіватимемося, ця зустріч буде й останньою. Ну й історія! А що ж робити з твоїм приятелем?

Тіурі примітив, що решта відвідувачів з цікавістю поглядають на нього, і зніяковів. Ардок, схоже, помітив це також, тому запевнив Тіурі:

— Та не бійся, тебе тут ніхто не видасть.