Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Розділ вісімнадцятий

Мені зовсім не хочеться розповідати тобі наступну частину цієї історії, Анджело.

Я навмисно всіляко з цим зволікала.

Бо вона дуже прикра, та наступна частина.

Може, потягну час іще трохи.

Хоча ні, краще скоріше із цим завершити.

Настав кінець березня 1941 року.

Зима випала довга. На початку місяця на Нью-Йорк налетіла немилосердна завірюха, і минув не один тиждень, поки місто вибралося з-під снігу. Холод сидів нам усім у печінках.

Ти, мабуть, здивуєшся, але в будівлі нашого театру гуляли протяги і гримерки годилися хіба для того, щоб зберігати хутро, а не зігрівати людей.

Усі ходили з червоними плямами від холоду і з герпесом. Нам, дівчатам, так кортіло нарешті вдягнути милі весняні сукенки і похвалитися своїми фігурками, замість кутатися, наче мумії, у пальта й шарфи і ходити в калошах.

Я бачила, що деякі з наших танцівниць виходили в місто, надягнувши під сукенки довгі кальсони: вони тишком знімали їх у вбиральнях нічних клубів, а коли вечір добігав кінця, так само нишком одягали їх знову, перш ніж вийти в морозяну ніч. Повір мені: шовкова сукенка у поєднанні з кальсонами — не зовсім привабливе видовище. Я цілу зиму гарячково шила собі нове весняне вбрання, маючи безглузду надію, що коли мій гардероб стане літнім, то й погода потеплішає.

І от, коли березень закінчувався, погода нарешті змінилася і холод трохи відступив.

Був один із тих ясних, радісних весняних днів у Нью-Йорку, який лукаво тебе переконує, що то вже, напевно, настало літо. Я ще надто мало прожила в цьому місті й тому піймалася на гачок (ніколи не довіряй березню у Нью-Йорку!), дозволивши собі звеселитися через появу сонця.

Понеділок. У театрі було темно. З ранковою поштою прийшло запрошення для Едни. Організація під назвою «Британсько-американська жіноча захисна спілка» влаштовувала благодійний вечір у «Волдорфі». Усі пожертви мали піти на підтримку клопотань, аби переконати Сполучені Штати вступити у війну.

Вибачте за таке пізнє запрошення, писали організатори — захід мав відбутися того ж вечора, — але чи не буде місіс Вотсон така люб’язна вшанувати їхню подію своєю присутністю?

Її ім’я додасть чимало престижу цій оказії. І, крім того, чи не була б місіс Вотсон така ласкава запросити свого молодого сценічного партнера — Ентоні Роччеллу — скласти їй компанію? І чи не погодилися б вони удвох виконати свій славнозвісний дует з «Міста дівчат», щоб розважити присутніх дам?

Більшість запрошень для Едни я відхиляла, навіть не перепитуючи її думки. Її напружений графік зазвичай унеможливлював усякі публічні заходи, та й на ту пору світ вимагав від Едни більше енергії, ніж та могла йому дати. Тому й це запрошення я вже мало не відхилила. Але потім передумала. Кампанія за участь Сполучених Штатів у війні була одним із небагатьох питань, якими Една щиро переймалася.

Не раз я чула, як вечорами вона розмовляла про це з Олів.

Та й саме прохання здавалося доволі невибагливим: пісня, танець, вечеря. Тож я розповіла їй про це запрошення.

Една відразу вирішила, що піде. Мовляв, жахлива зима зводить її з розуму, тому нагода кудись вийти буде їй тільки за радість. І звісно, що задля бідолашної Англії вона готова на все! Една попросила мене зателефонувати Ентоні й запитати, чи він супроводить її на благодійний вечір і заспіває з нею дуетом.

Почувши його згоду, я здивувалась — не так щоб аж, та все ж. (Ентоні чхати хотів на політику — порівняно з ним навіть я була наче той Фіорелло ла Ґвардіа, — але він обожнював Едну. Пробач, будь ласка, якщо я досі про це не згадала. Ти би знудилась, якби я взялася старанно перелічувати всіх, хто обожнював Едну Паркер Вотсон. Можеш просто припустити, що її обожнювали всі.)

— Нема питань, крихітко. Я доставлю Едну на місце, — сказав він. — Повеселимося.

— Безмежно тобі дякую, сонечко, — мовила Една, коли я підтвердила, що Ентоні стане її кавалером на вечір. — Разом ми нарешті переможемо Гітлера і навіть встигнемо вчасно лягти спати увечері На цьому історія мала б закінчитися.

Затія виглядала просто — невинне рішення двох популярних виконавців відвідати беззмістовний, по суті, політичний захід, що його проводила група багатих добропорядних мешканок Мангеттену, які, хоч ти плач, ніяк не могли вплинути на перемогу в Європі Але то був далеко не кінець. Бо коли я допомагала Едні вдягнутися перед виходом, увійшов її чоловік Артур. Він побачив, як Една чепуриться, і поцікавився, куди це вона зібралася. Вона сказала, що має заскочити у «Волдорф»: заспівати пісню на скромному політичному заході, що його організовував задля Англії гурт жінок. Артур насупився. Він нагадав їй, що того вечора хотів піти з нею в кіно. («У нас тільки один вільний вечір на тиждень, дідько б його взяв!») Една перепросила («Але ж це для Англії, серденько!»), і на цьому коротенька подружня суперечка начебто вичерпала себе.

Та коли за годину по Едну прийшов Ентоні у смокінгу (як на мене, він аж занадто вирядився), Артур знову розлютився.

— А цей що тут забув? — запитав він, змірявши Ентоні поглядом, повним підозри.

— Він супроводить мене на той захід, любий, — пояснила Една.

— А чому то він тебе супроводить?

— Бо його запросили, серденько.

— Ти не казала, що йдеш на побачення.

— Бо це не побачення. Це вихід в люди. Леді хочуть, щоб ми з Ентоні заспівали для них дуетом.

— А чому тоді мене не запросили, щоб я заспівав разом з тобою?

— Тому що ми з тобою не співаємо дуетом, дорогий мій.

Ентоні, не подумавши, загиготів, і Артур знову крутнувся до нього.

— Вести чужу жінку до «Волдорфа» — ото сміхота, правда?

Ентоні — дипломат до нутра кісток — луснув бульбашку від жувальної гумки й відповів:

— Ну, є трохи.

Артур уже хотів на нього накинутись, та Една спритно вскочила між них двох і поклала свою доглянуту долоньку на широкі чоловікові груди.

— Артуре, любий, май розум. Це професійний виступ — і нічого більшого.

— Професійний, кажеш? То тобі за нього заплатять?

— Це ж благодійний вечір. За таке нікому не платять.

— А мені що з їхньої благодійності? Нічого! — вигукнув Артур, і Ентоні — з його природженим відчуттям такту — знов реготнув.

Я запитала:

— Едно, може, ми з Ентоні почекаємо тебе на вулиці?

 — Мені й тут нормально, крихітко, — сказав Ентоні.

 — Ні, не треба нікуди йти, — мовила Една до нас обох. — Тут нічого такого не