Елізабет Гілберт - Місто дівчат

У тому, як Ентоні посміхався — чи то радше злісно шкірився, — відчувався беззаперечний натяк на погрозу. Я вперше розгледіла в ньому вуличного хулігана з Пекельної кухні. І так само вперше побачила, що Ентоні до чогось був небайдужий. І в ту секунду йому була небайдужа не я, а насолода від того, щоб заїхати моєму братові в обличчя.

Волтер, не кліпаючи, витримав погляд Ентоні й відповів:

— Як хочеш ударити мене, синку, то бий не словами.

Я бачила, як Ентоні зміряв поглядом мого брата — звернувши увагу на його широкі, як у футболіста, плечі й на шию, як у борця — і передумав. Він опустив очі й ступив крок назад. А тоді безтурботно засміявся і сказав:

— Та не будемо сваритися, капітан. Все нормально, все нормально.

Він набув звичного незворушного вигляду і відійшов.

Ентоні вчинив правильно. Мого брата, Волтера, можна було назвати по-всякому (снобом, пуританом, до дідька правильним), але слабаком і боягузом він точно не був.

Він міг би затоптати мого хлопця просто у тротуар.

Усі це розуміли.

Наступного дня Волтер запросив мене на обід в «Колоні» — «на розмову».

Я достеменно знала, про що (чи то пак про кого) буде та розмова, і дуже її боялася.

— Будь ласка, не кажи мамі з татом про Ентоні, — попросила я Волтера, як тільки ми сіли за столик. Мені не хотілося навіть згадувати про свого хлопця, але я знала, що Волтер і так про нього згадає, тому вирішила, що краще відразу благатиму про помилування. Найдужче я переживала, що він розповість про мої походеньки батькам, а ті тут же накинуться на мене й підріжуть мені крила.

Волтер відповів не відразу.

— Буду з тобою чесним, Ві, — мовив він.

Ну звісно. Волтер завжди намагався бути чесним.

Я чекала, почуваючись так, як зазвичай у товаристві Волтера: ніби учениця, яку викликали до директора. Боже, як мені хотілося, щоб він був моїм союзником! Але брат ніколи ним не був.

Навіть малим хлопцем він жодного разу не зберігав моїх секретів і не змовлявся зі мною проти дорослих. Він завжди був продовженням моїх батьків. Завжди поводився так, наче був мені батьком, а не ровесником. Ба більше: я сама ставилася до нього як до батька.

Нарешті він сказав:

— Вічно так дуркувати не вийде, ти ж знаєш.

— Знаю, — відповіла я, хоч насправді то й був мій план.

— Не забувай, що є реальний світ, Ві. Колись тобі доведеться відкласти кульки й серпантин і нарешті подорослішати.

— Безперечно, — погодилася я.

— Тебе виховали так, як треба. Я це точно знаю. Настане час — і твоє виховання дасться взнаки. Зараз ти бавишся в богемне життя, але рано чи пізно ти вийдеш заміж за порядного хлопця і матимеш сім’ю.

— Ну звичайно, — кивнула я, нібито саме так і планувала.

— Якби я сумнівався у твоєму здоровому глузді, то вже сьогодні відправив би тебе додому у Клінтон.

— Цілком з тобою згідна! — вигукнула я. — Якби я сумнівалася у своєму здоровому глузді, то сама б відправила себе додому у Клінтон.

Це прозвучало трохи по-дурному, але брат, схоже, заспокоївся. Дякувати Богу, я його досить добре знала і розуміла, що моя єдина надія на порятунок — повністю з ним у всьому погоджуватися.

— То мені нагадує ті часи, коли я був у Делавері, — сказав він трохи лагідніше після довгої паузи.

Стоп. Делавер? А й справді, минулого літа мій брат провів там кілька тижнів. Працював на електростанції, якщо я нічого не плутала, вивчав якусь там електричну техніку.

— Ну так! Делавер! — вигукнула я. Мені хотілося якось підтримати цю позитивну ноту, хоч я уявлення не мала, про що він говорить.

— Там мені різні люди траплялися, бували й грубіяни, — сказав він. — Але ти знаєш, як воно є. Деколи хочеться поспілкуватися з тими, кого виховали інакше, ніж тебе. Розширити свої горизонти. Може, так гартується характер.

Ну, це прозвучало дуже вже пафосно.

Брат підбадьорливо усміхнувся.

Я теж усміхнулася. Мені хотілося бути схожою на людину, яка завзято розширювала свої горизонти і гартувала характер, навмисно братаючись із тими, хто стояв на нижчому соціальному щаблі. Важко було втиснути все це в одну гримасу, але я старалася.

— Ти просто розважаєшся, — вирішив Волтер; з його голосу здалося, нібито він сам майже повірив у свій висновок. — Що ж, це ще досить невинні розваги.

— Правду кажеш, Волтере. Я просто розважаюся. Не треба через мене хвилюватися.

Його лице спохмурніло. Я скоїла тактичну помилку — заперечила йому.

— Та ні, Ві, я мушу через тебе хвилюватися, бо за кілька днів починається навчання в училищі. Я переїду на бойовий корабель і не зможу більше пильнувати за тобою.

«Алілуя», — подумала я, а сама серйозно кивнула.

— Мені не подобається, в якому напрямку рухається твоє життя, — мовив він. — Ось що я хотів тобі сьогодні сказати. Зовсім не подобається.

— Прекрасно розумію, про що ти! — сказала я, повернувшись до своєї початкової стратегії цілковитої згоди.

— У вас із тим Ентоні нічого серйозного, правда?

— Правда, — збрехала я.

— Ти ж не зайшла з ним задалеко?

Я відчула, що зашарілася. Тільки не зі скромності, а від почуття провини. Та все ж це пішло мені на користь. Напевно, я виглядала як невинна дівчинка, яка засоромилася, коли її брат — хай навіть завуальовано — зачепив тему сексу.

Волтер теж почервонів.

— Вибач, що запитав, — сказав він, обороняючи мою удавану наївність. — Але я мушу знати.

— Я розумію, — відповіла я. — Але я б ніколи… не з таким, як він. Узагалі ні з ким, Волтере.

— Добре. Якщо ти так кажеш, я тобі вірю. Я не розповім мамі з татом про Ентоні, — запевнив мене він. (Я вперше за день спокійно видихнула.) — Але ти мусиш мені дещо пообіцяти.

— Усе, що завгодно.

— Якщо ти вляпаєшся у проблему з тим хлопакою, ти мені подзвониш.

— Добре, — поклялась я. — Але я ні у що не вляпаюсь. Обіцяю.

Зненацька Волтер видався мені старим. Певно, нелегко бути двадцятидволітнім мудрим старцем, який вирушає на війну. Намагатися поєднати свої родинні обов’язки і патріотичний поклик.

— Я знаю, що ти скоро покінчиш із тим Ентоні. Просто пообіцяй мені, що думатимеш, що робиш. Я знаю, ти розумна дівчинка, Ві. І дров не наламаєш. Бо ти маєш на плечах надто розумну голову для такого.

У ту мить мені трохи защеміло на серці — щемко було дивитись, як брат сягав глибин своєї невинної уяви, відчайдушно шукаючи, за що зачепитись, щоб і далі