Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

вона відчувала. Але тепер я почуваюся до неї ближчою, ніж будь-коли, і цього досить, щоб чути голос із крихких сторінок альбому. Голос. Який так ретельно намагається приховати свою справжню природу – пристрасну, відчайдушну жінку – за холодним фасадом.

Ви ж розумієте, що це тільки здогадки. Вона ніде не згадує його імені. Я навіть не можу напевне довести, що в неї був коханець, а надто вже, що то був саме Томас Лейбніц. Але щось мені підказує, що хоч я й помиляюся десь у деталях, та суть ухопила правильно. Я намагаюся переконати себе, що то міг бути будь-хто з великої кількості чоловіків. Та серце каже мені, що то був таки Томас. Я більше схожа на неї, ніж мені хотілося б. Імовірно, вона про це здогадувалась і, залишаючи мені альбом, хотіла, щоб я це зрозуміла.

Можливо, це спроба припинити зрештою нашу війну.

2

Після танців у «Поганій репутації» ми не бачили Томаса тижні зо два. Так сталося частково через матір, яка все ще лютувала від безсоння й мігрені, і частково через те, що ми відчували певні зміни. Кожен з нас це відчував – Кассі, який ховався за своїми коміксами, Ренетт у незвичній для неї байдужій мовчанці та навіть я. Так, ми сумували за ним. Усі троє – ти ж не можеш так одразу вимкнути любов, ніби прикрутити кран із водою. Ми по-своєму намагалися знайти виправдання тому, що він скоїв, тому, до чого доклав руку.

Проте привид Гюстава Бошампа витав між нами, ніби загрозлива тінь якогось морського чудовиська. Він торкнувся буквально всього. Ми гралися з Полем майже так, як до появи Томаса, та наші ігри стали вимушеними, і ми вдавали радість і захоплення, щоб не довелося визнавати, що з них пішло життя. Ми плавали в річці, бігали по лісу, залазили на дерева енергійніше, ніж будь-коли, але за всім цим ми чекали, нам боліло і свербіло від нетерпіння, щоб тільки він прийшов. Я думаю, навіть тоді ми вірили, що він зможе все виправити.

Я принаймні точно була в цьому переконана. Він завжди був такий впевнений, надміру впевнений у собі. Я уявляла його з цигаркою, що ліниво звисала з губ, у хвацько заломленому кашкеті, йому в очі світило сонце, а обличчя освітлювала усмішка, та сама усмішка, що освітлювала світ…

Але прийшов четвер, а Томаса й духу не було. Кассі шукав його в школі, але у звичних місцях він не з’являвся. Також дивним чином ні Гауер, ні Шварц, ні Гайнеманн не потрапляли нам на очі, ніби навмисне уникали зустрічі. Так минув ще один четвер. Ми вдавали, що нічого не помічаємо, навіть не згадували його імені, хоч у мріях напевне шепотіли його, і без нього проживали життєві події так, ніби нам байдуже, чи побачимо ми його знову. Я стала зовсім несамовита в полюванні на Стару Маму. Я перевіряла свої пастки десять чи двадцять разів на день і щоразу ставила нові. Я цупила їжу з погреба, щоб робити для неї нові привабливі приманки. Я допливала до Стовпа Скарбів і сиділа там годинами з вудкою, дивлячись на її граційний вигін та слухаючи звуки річки.

Рафаель ще раз приходив до матері. Справи в його кафе значно погіршилися. Хтось червоною фарбою написав на задній стінці КОЛАБОРАНТ, а вночі камінням побили вікна, тож тепер їх довелося позабивати. З-за дверей я підглядала, як він тихим квапливим голосом говорив до матері.

– Я невинний, Мірабель, – казав він. – Ти маєш мені вірити. Я не відповідаю за це.

Мати крізь зуби мугикнула щось ухильне.

– Не можна ж сваритися з німцями, – продовжував Рафаель. – Треба ставитися до них, як і до інших клієнтів. Це ж не тільки я…

Мати знизала плечима.

– У цьому селі ти, напевне, єдиний, – байдуже зронила вона.

– Як ти можеш таке казати? Ти ж і сама свого часу розважалась…

Мати подалася вперед. Рафаель квапливо відступив назад, і на тумбочці загриміли тарілки. Тепер її голос був тихим і роз’ятреним.

– Замовкни, дурню, – наказала вона. – Усе скінчено, чуєш? Скінчено! І якщо я принаймні запідозрю, що ти щось розбовкав…

Рафаелеве обличчя посіріло від страху, але він усе одно зробив спробу погрожувати.

– Я нікому не дозволю називати себе дурнем… – почав він тремтячим голосом.

– Я називатиму тебе дурнем, а твою матір – повією, якщо схочу! – різко й грубо відказала мати. – Ти дурень і боягуз, Рафаелю Креспін, і ми обоє це знаємо.

Вона стояла так близько до нього, що я не бачила її обличчя, але натомість бачила його простягнуті, ніби в благанні, руки.

– Але якщо ти або хтось інший про це говоритиме, якщо через тебе щось дійде до моїх дітей, – я чула її дихання, шерехате, мов сухе листя, – я вб’ю тебе.

Так сказала моя мати, і Рафаель напевне їй повірив, бо коли виходив з дому, обличчя в нього було бліде, мов сироватка, а руки так сильно тремтіли, що він сховав їх у кишенях.

– Я вб’ю тих сучих синів, що лізтимуть до моїх дітей, – сплюнула мати йому вслід, і він здригнувся, ніби її слова були отруйними. – Вб’ю тих сучих синів, – повторила мати, хоч Рафаель уже майже добігав воріт, опустивши голову, немов під сильним вітром.

Згодом ці слова повернулись, щоб переслідувати нас.

Вона була роздратована цілий день. Їй на язик потрапив і Поль, коли прийшов покликати Кассі гратися. Мати, яка мовчки перетравлювала наслідки Рафаелевого візиту, раптом з такою злістю напала на Поля, що той тільки й міг, що витріщатись на неї, ворушити губами й намагатися щось вимовити затиснутим у лещата голосом: «Я та-та-та-так, я та-та-так…».

– Та говори ж нормально, кретине! – верескливо крикнула мати.

На мить мені здалося, що Полеві добрі очі спалахнули чимось диким, а тоді він мовчки повернувся та рвучко побіг до Луари. Поки він мчав, голос потроху повертався до нього, і він заулюлюкав і відпустив декілька відчайдушних трелей.

– От і мотай звідси геть! – крикнула мати йому вслід, грюкаючи дверима.

– Не варто так казати, – з кам’яним виразом обличчя промовила я. – Заїкання Поля – не його провина.

Мати обернулась і вп’ялась у мене чорними, мов агати, очима.

– Звичайно, ти на його боці, – категорично промовила вона. – Якби тобі