Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

приблизно дві години чи трохи менше. Коли варення не розтікатиметься по поверхні блюдця, воно готове. Я така зла на себе, на них, на нього. На себе – найбільше. Коли той ідіот Рафаель мені все розповів, я змушена була до крові кусати губи, щоб не виказати себе. Гадаю, він не помітив. Сказала, що вже про все знаю, що дівчата завжди потрапляють у якусь халепу і що нічого не сталося. Він наче заспокоївся, а коли пішов, я взяла сокиру й до знемоги рубала дрова, уявляючи його обличчя.

Бачите, як незрозуміло вона оповідає. Тільки в ретроспекції з’являється бодай якийсь сенс. І, звичайно ж, вона нічого не написала про розмову з Рафаелем. Я можу тільки здогадуватись, як все відбувалося: її хвилювання, кам’яне байдуже мовчання, його винуватий вигляд. Зрештою, то ж було його кафе. Але мати не виказала нічого. Удавання, ніби їй про все відомо, було засобом захисту, що ставив бар’єр проти його небажаного втручання. Мабуть, вона сказала, що Ренетт сама про себе подбала. Крім того, нічого насправді й не сталося. А в майбутньому Ренетт буде обачнішою. Тож можна тільки порадіти, що не трапилося нічого гіршого.

Т. сказав мені, що то не його провина, але Рафаель запевняє, що він стояв поряд і не втручався. Так чи так, але ж німці – його друзі. Може, вони заплатили Ренетт, як і тим жінкам з міста, яких привіз Т.

Наші підозри приспало те, що вона ніколи не розповідала нам про цей випадок. Мабуть, тому, що просто не знала, як завести розмову, – мала гостру відразу до всього, що стосувалось тілесності, а може, вважала, що цієї теми краще не зачіпати. Та в альбомі зафіксовані її зростаюча лють, її протест і мрії про помсту. Я хотіла рубати його доти, доки від нього не залишиться мокрого місця, писала вона. Коли я вперше прочитала, то була переконана, що це про Рафаеля, але зараз я вже не впевнена. Сила її ненависті свідчить про щось глибше, темніше. Можливо, про зраду. Чи відторгнену любов.

Під рецептом пирога з яблучним пюре вона пише:

Його руки м’якші, ніж мені здавалося. Він дуже молодо виглядає, а очі в нього точнісінько кольору моря в бурю. Я думала, я ненавидітиму це, ненавидітиму його, але в його ніжності щось є. Навіть якщо він німець. Я, мабуть, з’їхала з глузду, що вірю в його обіцянки. Я значно старша за нього. Та все ж не така й стара. Можливо, настав час.

Більше тут нічого немає, ніби вона раптом засоромилася своєї сміливості, але я познаходила натяки по всьому альбому – тепер я знаю, де саме шукати. Поодинокі слова, фрази, вписані в рецепти та садівничі поради, зашифровані навіть від неї самої. І той вірш.

Ця солодкість

вишкрябана

ніби якийсь яскравий плід

Протягом багатьох років я вважала, що це теж фантазія, як і багато інших речей, про які вона писала. Не може бути, щоб у матері був коханець. Їй бракувало ніжності. Її захисна броня була надто міцна, а чуттєві імпульси сублімувались у рецепти, у те, щоб приготувати довершену сочевицю або ідеальний крем-брюле. Мені ніколи й на думку не спадало, що в цієї, найбільш неймовірної з її фантазій, є хоч доля правди. Пригадую її обличчя, скривлений вигин рота, різкі лінії вилиць, волосся, затягнуте у вузол на потилиці – навіть історія про жінку з повітряним змієм здається більш імовірною.

Але зрештою я в це повірила. Можливо, саме Поль наштовхнув мене на цю думку. Мабуть, це сталося в той день, коли я піймала себе на спогляданні в дзеркалі: голова зав’язана червоним шарфом, а у вухах кокетливо гойдаються сережки, які я ніколи раніше не надягала, – подарунок на день народження від Пісташ. На бога, мені шістдесят чотири роки. Мені не можна так по-дурному поводитись. Але в його погляді є щось таке, від чого моє старе серце торохкотить, мов тракторний мотор. І це не те розгублене, шалене відчуття, яке я переживала з Томасом. І навіть не те відчуття тимчасового порятунку, яке мені подарував Ерве. Ні. Це знову було дещо інше. Почуття спокою. Таке саме відчуваєш, коли страва виходить довершеною – суфле, що ідеально піднялося, або бездоганний голландський соус. Це відчуття підказує мені, що будь-яка жінка може бути красивою в очах люблячого чоловіка.

Я призвичаїлася наносити крем на обличчя й руки перед сном, а днями витягла стару помаду, що вже запеклась і потріскалась від тривалого невживання, намазала нею губи – й одразу ж збентежено стерла. Що я роблю? І навіщо? У шістдесят чотири роки я вже точно промайнула той вік, коли пристойно думати про такі речі. Але навіть моєму суворому внутрішньому голосу не вдається себе переконати. Я тепер ретельніше розчісуюсь і заколюю волосся черепаховим гребінцем. «Немає гіршого дурня за старого дурня», – сердито кажу я собі.

А моя мати була років на тридцять молодша.

Тепер я дивлюсь на її фотографію та милуюся. Те змішане почуття гіркоти й провини, яке було зі мною багато років, послабшало настільки, що тепер я можу дивитися на її обличчя і по-справжньому бачити його. Мірабель Дартижан, з різкими рисами обличчя та волоссям так сильно натягнутим до потилиці, що навіть дивитися болісно. Чого ж вона так боялась, ця самотня жінка на фото? Жінка з альбому геть інша – мрійниця з вірша, під маскою вона сміється і лютує, іноді фліртує, а іноді – подумки холоднокровно вбиває. Я ясно її бачу – їй немає ще й сорока, волосся ледве зачепила сивина, чорні очі не втратили блиску. Її ще не зігнула довічна праця, і м’язи на її руках тверді й міцні. Її груди, надійно захищені сірими фартухами, ще не обвисли, і часом вона дивиться на оголене тіло в дзеркало на дверцятах шафи, уявляючи своє довге вдівство, перехід у похилий вік, відчуває, як залишки молодості покидають її, як обвисає живіт, стають пласкими стегна, набухають коліна. Жінка каже собі – залишилось так мало часу. Я майже чую її голос зі сторінок альбому. Так мало часу.

І хто ж прийде, навіть якщо чекати сто років? Старий Лекоз із закислими маслянистими очима? Чи Альфонс Фенуй і Жан-Поль Трюріан? Вона таємно мріє про чужинця зі скрадливим голосом, мріє про нього – чоловіка, який бачить її не такою, якою вона стала, а такою, якою могла стати.

Певна річ, мені нізвідки знати, що насправді