Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

Вона нічого не боїться. Хочу попередити її, що це не назавжди.

Вона мала рацію. Не назавжди. Я знаю про це відтоді, як народилась Нуазетт – моя Нуазетт, така хитрюща, така складна, така схожа на мене. У неї тепер є своя дитина, яку я ніколи не бачила, тільки на фотографіях. Вона називає її Пеш.[47] Я часто думаю, як вони там вправляються, самі, так далеко від дому. Нуазетт мала звичку впирати в мене важкий погляд чорних очей. Згадуючи тепер, я розумію, що вона більше схожа на мою матір, ніж на мене.

Незабаром після танців у «Ля Реп» на нашому порозі з’явився Рафаель. Він вигадав якийсь привід – купити вина чи щось таке, але ми знали, чого він насправді хотів. Звісно, Кассі б цього ніколи не визнав, але я прочитала по очах Ренетт. Він хотів з’ясувати, що саме нам відомо. Гадаю, він був стривожений, навіть більше за інших, бо то, врешті-решт, було його кафе і він відчував відповідальність. Можливо, він просто про щось здогадувався. Можливо, хтось про щось патякав. Хай там як, але він був наполоханий, мов заєць, коли мати відчинила йому двері, і постійно нишпорив очима в неї за спиною. Після тих танців справи в «Поганій репутації» йшли кепсько. Я чула, що на пошті хтось – може, то була Лісбет Жене – подейкував, що це місце вкрай спаскудилося, що туди ходять німці зі своїми шльондрами, і жодна порядна людина туди не піде. Хоч ніхто не пов’язував смерті Гюстава Бошампа з подіями тієї ночі, неможливо було передбачити, коли про це почнуть говорити. Зрештою, це ж село, а в селі складно зберігати таємницю довго.

Що ж, мати не влаштувала йому так званий теплий прийом. Можливо, вона усвідомлювала, що ми дивимось на них, і надто добре розуміла, що саме йому про неї відомо. Можливо, її зробила жорсткою хвороба, а може, така сувора була в неї вдача. Вона бачилась із ним лише раз потому, а за два тижні він зник, а всі, хто був у «Ля Реп» тієї ночі, були мертві.

Згадка про цей візит є лише в одному записі.

Приходив дурень Рафаель. Як завжди, надто пізно. Сказав мені, що знає, де можна дістати кілька пігулок. Я сказала, що більше не треба.

Більше не треба. Саме так. Якби йшлося про іншу жінку, я б не повірила, але Мірабель Дартижан була незвичайною жінкою. Вона сказала – більше не треба. І то було її останнє слово. Наскільки я знаю, вона більше ніколи не приймала морфію, хоч так вийшло, мабуть, через те, як склались подій, а не завдяки примусу чи добрій волі. Звісно, до того часу більше ніколи не було вже й апельсинів.

Гадаю, навіть я втратила до них смак.

Частина V

Врожай

1

Я вже казала, більшість її записів – вигадки. Цілі абзаци нісенітниць уплетені в правду, як павутина в живу огорожу, та ще й упереміш з її божевільним жаргоном, викресленнями, вписуванням і перекручуванням слів. Щоразу моя воля боролася з нею за те, щоб витягнути точне значення з цього шифру.

Сьогодні йшла вздовж річки. Побачила жінку, яка запускала повітряного змія, зробленого з фанери та банок від мастила. Я й уявити не могла, що така штука зможе злетіти. Здоровенна, мов танк, але пофарбована в різні кольори, та ще й хвіст зі стрічок причеплений. Я подумала (у цьому місці декілька слів розпливлися від плям оливкової олії), але вона застрибнула на планку й злетіла в повітря. Спочатку не впізнала її, хоч і подумала, що то, мабуть, Мінетт, втім (тут величезна пляма знищила більшість слів, хоча декілька ще можна розібрати. Одне з них – красивий. Вона втиснула написане звичайним шрифтом слово гойдалка у верхній рядок. А нижче нашкрябала якусь діаграму, яка могла означати будь-що, але більш за все скидалась на схематично накресленого чоловічка, що стоїть на свастиці).

А втім, це не має значення. Не було ніякої жінки з повітряним змієм. Навіть у згадці про Мінетт немає сенсу: єдина Мінетт, яку я знала, була підстаркувата далека родичка мого батька, про яку люди казали, що вона дивакувата. Достатньо зазначити, що вона називала своїх численних котів діточками й інколи в публічних місцях намагалася нагодувати кошенят своїми грудьми, зберігаючи при цьому незворушно спокійний вираз обличчя.

Я розповідаю все це для того, щоб ви зрозуміли. У материному альбомі були записані різноманітні вигадки – історії про зустрічі з давно померлими людьми, сни під виглядом фактів та інші неймовірності: дощові дні перетворювались на сонячні, згадувався якийсь вигаданий сторожовий пес, розмови, яких ніколи насправді не було, привіт від давно зниклого приятеля. Інколи вона так майстерно змішувала правду й брехню, що я не могла відрізнити одне від другого. До того ж у цієї брехні не було жодної зрозумілої мети. Можливо, то був голос хвороби чи омани залежності. Не знаю, чи був її альбом призначений для чужих очей. Мемуарами його не назвеш. Місцями він схожий на щоденник, але не зовсім – неправильний порядок подій позбавляє його логіки й інформативності. Мабуть, саме тому мені знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти, що саме дивиться мені в обличчя, осягнути причини її дій і жахливі наслідки моїх. Іноді фрази подвійно закодовані та втиснуті дрібним почерком між рядками рецептів. Можливо, саме так вона й хотіла. Щоб це залишилось між нею та мною – вряди-годи вияви любові.

Джем із зелених помідорів. Поріжте зелені помідори, як яблука, на шматки та зважте їх. Покладіть у таз цукор з розрахунку кілограм цукру на кіло плодів. Знову прокинулась о третій ранку й пішла шукати пігулки. Знову забула, що жодної не лишилось. Коли розтане цукор (щоб він не підгорів, додайте за потреби 2 склянки води), перемішайте все дерев’яною ложкою. Я постійно думаю про те, що якщо піду до Рафаеля, він зможе знайти мені іншого постачальника. Я не наважуюся знову звернутись до німців, надто після того, що сталося. Краще померти. Тоді додайте томати й кип’ятіть на малому вогні, дуже часто помішуючи. Періодично знімайте піну шумівкою. Інколи смерть видається кращою за це. Принаймні мені не прийдеться більше прокидатись, ха-ха. Постійно думаю про дітей. Боюся, що Бель Йоланда уражена медовим грибком, тож треба викопати пошкоджене коріння, поки від нього не пішла зараза по всьому дереву. Кип’ятіть на малому вогні