Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

 3

Тоді ж і почали надходити ті листи. Усього три – їх нашкрябали на тонкому голубуватому папері й підсунули під двері. Я заскочила її, коли вона саме піднімала такий лист: мати швидко сунула його в кишеню фартуха й крикнула мені, щоб я негайно йшла до кухні та принесла мило й засіб для чистки – мені не можна було це бачити. Істеричні нотки в її голосі нагадали про апельсиновий жмуток, тому я щезла з її очей, але той лист засів у мене в голові. Пізніше, коли я знайшла його в альбомі – він був вкладений між рецептом кров’янки й журнальною вирізкою з рекомендацією, як позбутися плям від крему для взуття, – я одразу його впізнала.

Ми знаїмо, шо ти робеш, було написано дрібними хисткими літерами. Ми сліткували за тобою і тепер знаїмо, шо робити з калабарантами. Нижче вона великими червоними літерами приписала: «Навчись писати – ха-ха!», але надто вже великими, надто вже червоними виглядають ті літери, ніби вона дуже старається довести, що їй байдуже. Певна річ, вона ніколи не говорила нам про ці записки, хоча, повертаючись назад, я розумію, що її різкі зміни настрою могли бути пов’язані з їхньою таємничою появою. Крім того, мені здається, що їхній автор щось знав про наші зустрічі з Томасом.

Ми бачели твоіх дітей із ним і не питайся це спростувати. Знаїмо в які ігри ти граїш. Думаїш ти така хароша ліпша за всіх нас але ти тіко бошевська підстілка, а твоі діти продають речі німцям. Шо скажеш на таке?

Ця цидулка могла бути написана будь-ким. Звичайно, написано безграмотно, орфографія жахлива, але це міг бути хто завгодно з селян. Мати стала поводитися ще химерніше, ніж завжди – сиділа цілими днями в будинку та спостерігала за кожним перехожим із підозрілістю, що межувала з параноєю.

Третій лист – найжахливіший. Гадаю, більше не надсилали, хоча вона могла просто перестати їх зберігати, та все ж, думаю, той був останній.

Ти не гідна жити, – написано там. – Нациська шльондра і твоі діти злодіяки. Чи ти не знала шо вони здают нас німцям. Спитай їх звітки в них всі ці речі. Вони все зберігают у тайнику в лісі. Вони все отримуюдь від чоловіка якого звудь Лібніс. Ти його знаїш. А ми знаїмо тибе.

Однієї ночі хтось намалював червону літеру «К» на наших дверях, а на стіні курятника вивели «нациська шльондра», та ми встигли зафарбувати все раніше, ніж це хтось побачив. І жовтень тривав.

4

Тієї ночі ми з Полем пізно повернулися з «Поганої репутації». Дощ припинився, але все ще було зимно – чи то ночі стали холодніші, чи то я відчувала все гостріше, ніж раніше, – від того я була нетерплячою і роздратованою. Та що більше я дратувалася, то спокійнішим ставав Поль – допоки ми не опинилися в цілковитій тиші, втупившись одне в одного, і тільки наше дихання піднімалося хмаринками пари.

– Та дівчинка, – нарешті порушив тишу Поль. Голос його був тихим і задумливим, ніби він говорив сам до себе. – На вигляд вона дуже молода, еге ж?

Мене розсердила недоречність його слів.

– Заради бога, яка ще дівчинка? – огризнулась я. – Я думала, ми шукаємо спосіб позбутися Дессанжів і їхнього довбаного фургона, а не привід підморгувати дівчатам!

Поль пропустив мої слова повз вуха.

– Вона сиділа поряд із ним, – повільно проказав він. – Ти, мабуть, бачила, як вона заходила туди. Червона сукня, високі підбори. Часто тиняється біля фургона.

Я й справді її запам’ятала. Пригадала намазані червоним надуті губки з-під копни чорного волосся. Одна з Люкових обожнювачок з міста.

– То й що?

– Це дочка Луїса Рамондена. Переїхала зі своєю матір’ю Сімоною до Анже кілька років тому після розлучення батьків, ну, знаєш, як це буває. Ти маєш їх пам’ятати.

Він кивнув так, ніби я дала йому нормальну відповідь, а не невдоволене рохкання.

– Сімона повернула собі дівоче прізвище – Трюріан. Дівчинці зараз десь чотирнадцять чи п’ятнадцять.

– То й що? – я ніяк не могла збагнути, яким чином ця інформація пов’язана з моєю проблемою. Дістала ключ і вставила його у двері.

Поль продовжував так само повільно й розважливо:

– Так, я б сказав, що їй не більше п’ятнадцяти.

– Добре, – процідила я. – Рада, що ти знайшов того, хто прикрасить твій вечір. Шкода, що ти не спитав її про розмір взуття, тоді тобі справді було б про що помріяти.

Поль ліниво всміхнувся.

– Та ти ж ревнуєш, – сказав він.

– Аж ніяк, – промовила я гордо. – Іди тупцюй на чийомусь іншому килимі, старий розпуснику.

– Що ж, я подумав, – повільно сказав Поль.

– Це ж треба, – шпигнула я.

– Я подумав, що Луїс, оскільки він жандарм і таке інше, можливо, покладе цьому край, якщо вже його дочка, якій п’ятнадцять, а може, і чотирнадцять, крутиться з таким чоловіком, як Люк Дессанж, який, крім того, ще й одружений, – тут він переможно поглянув на мене. – Тобто я знаю, що часи вже не ті, та все ж – батько й дочка, особливо коли тато – поліцейський…

– Поль! – дзявкнула я.

– А ще курить оті самокрутки з солодкуватим запахом, – додав він таким самим задумливим тоном. – Ті самі, що колись давно курили в джазових клубах.

Я витріщилась на нього.

– Ти що, привів туди Луїса? Поки я чекала ззовні?

Він кивнув.

– Вдав, ніби в мене в барі поцупили гаманець. Дозволив йому роздивитися повну картину.

Ще одна пауза.

– Його дочка якраз цілувалася з Дессанжем, – пояснив він. – Гадаю, це нам трохи допомогло.

– Полю, – заявила я, – можеш тупцювати на будь-якому килимі в домі, якщо хочеш. Маєш на те мій цілковитий дозвіл.

– Я б краще потупцював на тобі, – сказав Поль з неочікуваною хтивістю.

– Брудний ти старигане.

5

Наступного дня Люк підійшов до закусочної на колесах і побачив, що на нього вже чекає Луїс. Жандарм був одягнений у форму, а замість звичної легкої приязної усмішки на його обличчі застиг вираз казарменої байдужості. У траві позаду фургона стояв якийсь предмет, схожий на дитячий візок.

– Дивись-но сюди, –