Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

Я покинула своє місце біля плити, де саме почала закипати кава.

– Дивись уважно, – сказав він.

Вікно було прочинене на шпарину, і звідти долітав димний запах луарської імли, що саме розходилася полями. Цей запах пробуджував ностальгію, так само, як і аромат горілого листя.

– Агов! – нам було дуже добре чути голос Люка, коли він підійшов із необачливою впевненістю людини, яка почувається непереможною. Луїс Рамонден і вусом не повів.

– Що у них там відбувається? – прошепотіла я Полю, показуючи на той апарат. Поль усміхнувся.

– Зараз сама все побачиш, – пообіцяв він.

– Агов, як справи? – Люк поліз до кишені по ключі. – Поспішаєте поснідати? Уже довго чекаєте?

Луїс у відповідь лише мовчки дивився.

– То слухайте, – Люк зробив широкий жест. – Млинці, домашні ковбаски, яйця й бекон по-англійськи. Фірмовий сніданок від Дессанжа. А на додачу – горнятко фірмової чорнющої та міцнющої кави, бо у вас, вочевидь, видалася важка нічка, – він розсміявся. – Що ж там було, га? Засідка на церковному ярмарку? Занапастили місцеву овечку? Чи щось зовсім інше?

Луїс продовжував тримати рот на замку. Він непорушно стояв, схожий на опудало поліцейського, тримаючись за ручку того візочка.

Люк знизав плечима та відчинив двері закусочної.

– Гадаю, після мого сніданку від Дессанжа у вас проріжеться голос.

Протягом декількох хвилин ми спостерігали, як Люк розтягував тент і гірлянди прапорців, що рекламували меню. Тим часом Луїс флегматично стояв поряд із фургоном, ніби нічого не помічаючи. Раз у раз Люк вигукував щось підбадьорливе поліцейському. Ще через якийсь час до мене долинули звуки музики з приймача.

– Чого він зволікає? – нетерпляче поцікавилась я. – Чому нічого не каже?

Поль широко вишкірився.

– Дай йому трохи часу, – порадив він. – Ці Рамондени довго запрягають, але якщо вже їдуть…

Луїс почекав рівно десять хвилин. До того часу Люк ще зберігав гарний настрій, але вже трохи збентежився й полишив спроби зав’язати бесіду. Він став розігрівати сковорідки для млинців, а його паперовий капелюх недбало зсунувся з лоба. Тоді, нарешті, Луїс зрушив з місця. Втім, недалеко – він просто зайшов за фургон разом зі своїм агрегатом і щез.

– Та що ж там у нього таке? – спитала я.

– Гідравлічний домкрат, – усміхнено відповів Поль. – Його використовують в автомайстернях. Поглянь.

На наших очах закусочна на колесах почала нахилятися вперед. Спочатку майже непомітно, але раптом фургон дав сильний нахил, від чого Дессанж вилетів зі своєї кухні, мов тхір.

Він був злий, та водночас і наляканий, уперше вибитий з рівноваги від початку цієї гри, і мені його новий вигляд дуже сподобався.

– Що ти в біса робиш? – розкричався він, недовірливо дивлячись на Рамондена. – Що це таке?

Мовчанка. Я побачила, як фургон знову трохи посунувся. Ми з Полем витягнули шиї, щоб краще бачити, що відбувається.

Люк швидко обдивився закусочну, щоб переконатись, що її не пошкоджено. Тент перекосився, а сам фургон похилився, ніби хижка, збудована на піску. Я спостерігала, як його обличчя знову стає обличчям азартного гравця – людини, яка має не тільки тузів у рукаві, а й думає, що тримає під контролем усю колоду.

– Ти ж мене посунув, – бадьоро й завзято промовив він. – Агов, ти справді мене посунув. Вибив, так би мовити, з колії.

Ми не почули від Луїса ні слова, але побачили, як фургон похилився ще трохи. Поль з’ясував, що з вікна спальні видно задній бік фургона, тож ми перемістилися туди, щоб краще бачити. Голоси були віддалені, але у вранішній тиші слова можна було розібрати.

– Агов, начальнику, – сказав Люк, і в його голосі вже почулися знервовані нотки. – Годі жартувати. Окей? Постав фургон на місце, а я зроблю тобі фірмовий сніданок. За рахунок закладу.

Луїс глянув на нього.

– Звісно, сер, – приязно сказав він, але фургон знову ще трохи посунувся вперед.

Люк замахав руками, ніби намагаючись зупинити подальший рух фургона.

– На вашому місці, сер, я б відійшов, – ввічливо запропонував Луїс. – Мені здається, ця штука доволі хитка.

Фургон посунувся ще трохи.

– Що це за ігри? – до голосу Люка знову повернулися злі нотки.

Луїс тільки всміхнувся.

– Учора вночі, сер, було вітряно, – лагідно промовив він, ще раз натиснувши ногою на гідравлічний домкрат. – Повалило цілий гайок дерев біля річки.

Я помітила, що Люк шаленіє. Від люті він утратив над собою контроль, сіпав головою, як войовничий когут перед герцом. Він був вищим за Луїса, але значно тоншим. Невисокий і кремезний Луїс усе дитинство тільки те й робив, що влізав у бійки. Саме через це він і став поліцейським. Люк зробив крок уперед.

– Негайно приберіть домкрат, – тихо й погрозливо наказав він.

Луїс усміхнувся.

– Звісно, сер, – відповів він. – Як скажете.

Ми дивилися на це, ніби в повільній перемотці. Закусочна на колесах, хистко підперта з одного боку, відкинулась назад, коли опору прибрали. У кухні стався справжній обвал – тарілки, склянки, столові прибори й каструлі несподівано попадали і з гуркотом покотились у куток фургона. Він за інерцією продовжував котитися назад, підштовхуваний власною вагою та вагою повалених меблів. На мить здалося, що він зараз перекинеться. Але фургон повільно та майже незграбно завалився на бік у траву на узбіччі з таким грюкотом, від якого здригнувся мій будинок, а внизу в буфеті так голосно задзвеніли чашки, що ми почули це на другому поверсі.

Кілька секунд вони тільки дивились один на одного – Луїс із виразом розуміння та співчуття на обличчі, а Люк – зі зневірою й усе більшою люттю. Закусочна на колесах лежала на боку у високій траві, з її нутра линув дзвін битого посуду.

– Ой, – сказав Луїс.

Люк розлючено кинувся на Луїса. Якусь мить я бачила щось розмите – руки й кулаки рухались надто швидко, і їх неможливо було нормально розгледіти. А потім Люк опинився на траві, закривши руками обличчя, а Луїс співчутливо допомагав йому підвестися.

– Божечки, сер, як таке могло статися? Зомліли на хвилинку, чи що? Ну, це ж шок, таке буває, цілком природно. Заспокойтеся.

Люка розривало від шаленства.

– Ти – взагалі – розумієш – що – ти – накоїв – мудаче?

Його було не дуже чітко чути, адже він закривав обличчя руками.