Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

Поль потім розповів, що бачив, як Луїс врізав ліктем Люкові в перенісся, але це сталося так швидко, що я не встигла роздивитися. Мені було б приємно це побачити.

– Та мій адвокат… обдере тебе, як липку… воно того варте, аби це побачити… чорт, я зараз стечу кров’ю до смерті!

Кумедно, але тепер я бачила фамільну схожість ще виразніше через ту його інтонацію розбещеного хлопчиська з міста, який ні в чому не знає відмови. Якоїсь миті я могла заприсягнутися, що він – цілковита копія своєї сестри.

Тоді ми з Полем пішли вниз – не думаю, що ми змогли витримати всередині бодай ще хвилину – і вийшли надвір, щоб далі споглядати забаву. Люк встиг підвестися, і з юшкою з носа та заплаканими очима був уже не такий гарний. Я помітила, що своїми новенькими паризькими черевиками він вступив у свіже собаче лайно. Я витягла носовичок. Люк підозріло глянув на мене, але взяв його. Став промокати носа. Було очевидно, що він ще нічого не зрозумів: він пополотнів, але з обличчя не сходив впертий войовничий вираз людини, за спиною якої стоять адвокати, радники й можновладні друзі.

– Ви ж бачили це, чи не так? – процідив він. – Ви ж бачили, що цей сучий син зі мною зробив?

Люк з недовірою поглянув на скривавлений носовичок. Ніс у нього добряче набрякнув, та й очі також.

– Ви ж обоє бачили, як він на мене напав? – продовжував Люк. – Серед білого дня! Щоб я зміг вибити з нього в суді кожний франк!..

Поль знизав плечима.

– Нічого особливого я не бачив, – проскрипів він. – Ми – старі люди, зір у нас уже не той, що раніше, та й слух не кращий…

– Але ж ви дивилися, – наполягав Люк. – Ви мали це бачити…

Він помітив, що я вишкіряюсь, і його очі відразу звузились.

– Ага, зрозуміло, – злісно проказав він. – То все це через вас, так? Думали, настрахаєте мене своїм домашнім жандармом?

Він глянув у бік Луїса.

– Якщо це й справді все, на що ви здатні… – тут він затиснув ніздрі, щоб зупинити кровотечу.

– Не думаю, що варто зводити наклеп, – флегматично зазначив Луїс.

– Отже, ти не думаєш? – огризнувся Люк. – Нічого, коли мій адвокат побачить…

Луїс перервав його:

– Ви засмучені, це нормально. Ваше кафе перекинув буревій. Зрозуміло, що ви самі не усвідомлювали, що робите.

Люк втупився в нього, не вірячи вухам.

– Жахлива ніч була вчора, – співчутливо докинув Поль. – Перший жовтневий буревій. Упевнений, вам вдасться отримати страховку.

– Звичайно, це мало колись статися, – додала я. – Такий високий фургон – і при дорозі. Дивно, що цього не сталося раніше.

Люк кивнув.

– Ясно, – стиха промовив він. – Непогано, Фрамбуаз. Зовсім непогано. Я бачу, ви добре попрацювали.

Він говорив майже улесливо.

– Та навіть без фургона я ще багато чого можу наробити. Ми можемо.

Він спробував посміхнутися, але здригнувся та знову схопився за носа.

– Але ви просто можете дати їм те, що вони хочуть, – продовжив він значно спокійніше. – Агов, тітонько! Що скажете?

Я не знала, що йому на це відповісти. Дивлячись на нього, я почувалася старою. Я очікувала, що він піддасться, але в цей момент він не виглядав переможено, на його обличчі, ймовірніше, було вичікування. Я розіграла свій найсильніший козир – наш найсильніший козир, мій і Поля, – та Люк все одно здавався непереможним. Так діти намагаються побудувати на річці дамбу. У нас була мить тріумфу – той вираз його обличчя, за нього можна дорого дати, – та, попри всі зусилля, річка завжди перемагає. Луїс також усе дитинство провів на берегах Луари. Він мав це знати. Але все, що він зробив, – це втягнув себе в халепу. Я уявила армію адвокатів, радників, міську поліцію – і наші імена на перших шпальтах, і розголошений секрет… Я почувалася втомленою. Такою втомленою.

А потім я побачила обличчя Поля. Він усміхався звичною розслабленою милою усмішкою і мав би зовсім дурний вигляд, якби не ліниві веселощі в його очах. Він зсунув берет на лоб, і цей жест видався мені водночас кумедним і героїчним – так само лицарі опускали забрала своїх шоломів перед останньою атакою ворога. Мені чомусь одразу ж захотілося розреготатись.

– Гадаю, ми всі… можемо це владнати, – сказав Поль. – Можливо, Луїс трохи перегнув палицю. Усі Рамондени трохи… ем-м-м… швидкі на розправу. Така вже кров.

Він винувато всміхнувся й повернувся до Луїса.

– Пам’ятаєте історію з Ґійомом? Хто він вам, бабусин брат?

Дессанж слухав усе це, і всередині нього росло роздратування й презирство.

– Батьків, – виправив Луїс.

Поль кивнув.

– О, так. Розбишаки – ці Рамондени. Усі вони т’кі.

Він знову перейшов на діалект – до речі, це, разом із заїканням, найбільше дратувало мою матір, – і його мова стала ще менш розбірлива, ніж раніше.

– Пам’ятаю, як у ту ніч вони очолили похід проти ферми – Ґійом виліз вперед і тупав своєю дерев’яною ногою, – і все через ту справу в «Поганій репутації» – здається, відтоді вона в цього закладу й погана…

Люк знизав плечима.

– Слухайте, я, звичайно, залюбки б послухав свіжу вибірку дивовижних сільських історій про давні часи. Але насправді я б…

– Тоді все заварив один молодий чоловік, – невблаганно вів своє Поль. – Я б сказав, він був чимось схожий на вас. Людина з іншого місця, чужого… Він думав, що зможе обвести бідних луарських простаків навколо пальця.

Він поглянув на мене, ніби перевіряв показники барометра емоцій на моєму обличчі.

– Та він погано скінчив, еге ж?

– Дуже погано, – поважно промовила я. – Гірше нікуди.

Люк спостерігав за нами обома з виряченими очима.

– Справді? – перепитав він.

Я кивнула.

– Йому також подобалися молоденькі дівчатка, – мій голос здався далеким і неясним. – Він їм підігравав. Використовував, щоб здобувати інформацію про різні речі. Сьогодні це наче називають розтлінням.

– Звісно, у ті часи в більшості дівчат не було батька, – люб’язно додав Поль. – Через війну.

Я помітила, що в очах Люка промайнуло розуміння. Він кивнув, ніби поставив галочку у своїй голові.

– Це якось пов’язано з минулою ніччю, так? – спитав він.

Я проігнорувала його