Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

– Ви ж одружений, еге ж? – спитала я.

Він знову кивнув.

– Шкода, що в усе це буде втягнута ваша дружина, – вела своє я. – Розтління неповнолітніх… бридке діло. Навіть не знаю, як їй вдасться уникнути розголосу.

– Ви не зможете на мене це повісити, – квапливо заперечив Люк. – Дівчина не буде…

– Ця дівчинка – моя дочка, – спокійно сказав Луїс. – Вона зробить усе, що вважатиме за потрібне.

Ще кивок. Мушу визнати, Люк добре тримав удар.

– Гаразд, – промовив він.

І навіть спромігся всміхнутись.

– Гаразд. Я все зрозумів.

Попри все, він тримався впевнено та зблід від злості, а не від страху. Він глянув мені у вічі й іронічно скривив губи.

– Сподіваюся, перемога була того варта, тітонько, – підкреслив він останнє слово. – Бо від завтра вам треба буде шукати розради. Від завтра ваша сумна таємниця виплеснеться на шпальти всіх газет і журналів країни. Я лише зроблю кілька телефонних дзвінків перед від’їздом… Зрештою, це була така нудна вечірка, і якщо наш друг вважає, що його мала сучка хоч якось її прикрасила…

Він перервався на зловтішну посмішку для Луїса, але тільки охнув, коли на його зап’ястках – спочатку на одному і відразу ж на другому – замкнулися наручники.

– Що? – він мало не вдався до істеричного сміху. – Що ти в біса робиш? Додаєш до списку ще й викрадення? Ти взагалі розумієш, де перебуваєш? Це тобі що, Дикий, сука, Захід?

Луїс направив на нього свій фірмовий флегматичний погляд.

– Мій обов’язок попередити вас, сер, – сказав він, – що агресивна та образлива поведінка є неприпустимою, і що я зобов’язаний…

– Що?! – Люк майже зірвався на крик. – Яка поведінка?! Та це ж ти мене вдарив! Ти не…

Луїс глянув на нього з м’яким докором.

– Враховуючи вашу антисоціальну поведінку, ви, сер, даєте мені привід вважати, що перебуваєте під дією алкоголю або якоїсь наркотичної речовини, тож для вашої безпеки я зобов’язаний помістити вас під нагляд до з’ясування обставин…

– Ти що, затримуєш мене? – не вірячи вухам, перепитав Люк. – Ти висуваєш проти мне обвинувачення?

– Ні, поки цього не вимагатиме мій обов’язок, – докірливо відповів Луїс. – Та я впевнений, що ці два свідки підтвердять факт агресивної та погрозливої поведінки, образливих висловлювань і непристойного поводження, – він кивнув у наш бік. – Я вимушений просити вас, сер, пройти зі мною до відділка.

– Чорт забирай, та тут же немає ніякого відділка! – заверещав Люк.

– П’яних і порушників громадського порядку Луїс радо вітає в підвалі свого дому, – спокійно пояснив Поль. – Певна річ, таких випадків у нас давно не було, відтоді як п’ять років тому Гюгюст Тінон і лика не в’язав.

– Та в мене ж також є підвал, Луїсе. Можете цілком на нього розраховувати, якщо вважаєте, що він здатен втекти дорогою до села, – гостинно запропонувала я. – Там є добрий міцний замок, і він не зможе завдати собі шкоди…

Луїсові наче сподобалася моя пропозиція.

– Спасибі, удово Симон, – відповів він. – Думаю, це буде найкращий вихід. Принаймні до того часу, поки я придумаю, куди його діти.

Він критично оглядів Дессанжа, який тепер зблід зовсім не від люті.

– Ви всі несповна розуму, всі троє, – просичав той.

– Звісно, спочатку треба вас обшукати, – спокійно заявив Луїс. – Не можна дозволити вам спалити це місце чи заподіяти ще якусь шкоду. Чи не могли б ви вивернути кишені?

Люк похитав головою.

– Я просто не вірю, це якийсь абсурд, – сказав він.

– Перепрошую, сер, – наполягав Луїс, – та все ж маю попросити вас дістати все з кишень.

– Просіть, скільки влізе, – кисло огризнувся Люк. – Я не знаю, на що ви там собі сподіваєтесь, та коли про це дізнається мій адвокат…

– Я це зроблю, – запропонував Поль. – Він однаково не зможе в наручниках дотягнутися до кишень.

Попри позірну незграбність, він рухався дуже швидко, вправними руками браконьєра помацав одяг Люка й діставав звідти різні речі: запальничку, папіросний папір для самокруток, ключі від авто, гаманець, пачку цигарок. Люк тільки пручався та лаявся. Він роздивлявся на всі боки, ніби намагаючись покликати когось на допомогу, та вулиця неначе вимерла.

– Один гаманець, – Луїс перевірив його вміст. – Одна запальничка. Срібляста. Один мобільний телефон.

Він роздер цигаркову пачку й почав витрушувати її вміст собі на долоню.

І тут я помітила на долоні Луїса щось незнайоме. Прямокутний шматочок якоїсь брунатної речовини, схожої на зачовгану іриску.

– Цікаво, що це, – протягнув Луїс.

– Та пішов ти! – рявкнув Люк. – То не моє! Ти підкинув це мені, старий сучий сину! – це вже на адресу Поля, який дивився на нього із недоумкуватим подивом. – Ви ніколи не зможете довести…

– Може, й ні, – байдуже зронив Луїс. – Та можна ж спробувати?

6

Луїс, як і обіцяв, замкнув Дессанжа в підвалі. Як він нам пояснив, утримувати Люка можна не більше двадцяти чотирьох годин, бо потім потрібно буде висунути проти нього обвинувачення. З цікавістю поглядаючи на нас та ретельно зберігаючи байдужу інтонацію, він повідомив, що в нас є час владнати свої справи. Хороший він хлопець, цей Луїс Рамонден, навіть попри свою неквапливість. У питаннях комфорту він надто схожий на свого дядька Ґійома, і це, як я підозрюю, спочатку й збило мене з пантелику, не давши розгледіти його доброти. Сподіваюся тільки, що йому не доведеться найближчим часом про неї пошкодувати.

Спочатку Дессанж репетував і навіснів у підвалі. Вимагав адвоката, телефон, сестру Лору, цигарки. Скаржився, що в нього болить ніс, що він зламаний, а просто зараз уламки носового хряща прямують до його мозку. Він грюкав у двері, благав, погрожував, лаявся. Ми не звертали на нього уваги, і в якийсь момент ці звуки припинились. О пів на першу я принесла йому каву й тарілку з хлібом і м’ясною нарізкою. Він був похмурий, проте спокійний, і знову виглядав так, ніби намагався щось вирахувати.

– Ви просто відтягуєте момент, тітонько, – сказав він мені, поки я пластувала хліб. – У вас є тільки двадцять чотири години, бо ви ж знаєте – якщо я комусь зателефоную…

– Тобі їжа непотрібна? – погрозливо