Зигмунт Мілошевський - Безцінний

підтвердження? Окрім таємничого полотна, що висить у резиденції когось, хто повісив поряд олеографію Рафаеля, телевізор і знімок бейсбольної зірки?

— Є, — спокійно промовила Ліза. — Вір мені, що є. Ми двадцять років досліджуємо це зі Стеном. Їх небагато, але достатньо, щоб підтвердити, що Колекція з великої літери була зібрана в другій половині XIX століття.

— Ким?

Ліза і Стен стурбовано перезирнулися.

— Не уявляємо, — за мить відповів Борґ, бавлячись манжетами старого вельветового піджака. — Так, я знаю, це звучить так, ніби ми божевільні шукачі Бурштинової кімнати. Але ми перевірили все. Спочатку колекціонерів, які купували імпресіоністів у їхні часи. Їх було небагато, але декілька було, зрештою, більше фанатів, аніж колекціонерів, але тоді картини Моне і Ренуара продавалися за безцінь. Художники голодували, і люди іноді розцінювали купівлю не як інвестицію, а як милостиню для любого серцю митця. Ми проаналізували найголовніші європейські колекції першої половини XX століття, починаючи від Розенберга, Ротшильда і Вільденштейна у Франції, Ґудстіккера в Голландії. Перевірили перекупників, перевірили німецькі реєстри від часів Другої світової війни, перевірили архіви The Monuments Men. Роня… Ліза дослідила музеї в Росії, де у підвалах таємно лежить багато скарбів світового живопису. Перевірили шейхів, перевірили чорний ринок зброї й наркотиків, де віддавна твори мистецтва слугують гарантією транзакції. Ми мали надію, що натрапимо на сучасний слід колекції або її фрагмента, і це буде тією ниткою, за якою дійдемо до клубка…

Борґ раптом замовк і сперся на бильце крісла, другою рукою зняв окуляри. Ліза підбігла до нього. Сказала шведською щось, у чому звучали нотки турботи й чулості.

— Зі мною все гаразд, — відповів Борґ англійською. — Вибачте мені, але роки даються взнаки і часом емоції бувають для мене надто сильні. Просто Колекція з великої літери, я справді присвятив їй багато, це мрія мого життя. Та вже кілька років, як я змирився, що це така гра, інтелектуальна вправа, що насправді я ніколи не натраплю ні на підтвердження її існування, ні на слід, який дасть змогу її знайти. А тепер… даруйте, як на холодного шведа, погано даю раду емоціям…

— Може, я примітивний і наївний, — порушив тишу Ґмітрук, говорив повільно, ніби розмовляв із божевільними і не хотів їх зайвий раз дратувати, — але чи не свідчить брак будь-якої інформації часом про те, що така колекція просто не існує? А ми всього лише знайшли картину, яка сто років пролежала на чийомусь горищі? У мене в самого є вдома портрет бабці, який намалював Віткаци[70]. Блідий такий, виконаний крейдою. Але я й гадки про це не мав, поки до мене рік тому не зайшов приятель, який на цьому розуміється. Раніше це був просто портрет бабці. Висів у передпокої, а п’ять років провалявся в шафі, бо ми забули про нього після переїзду.

Борґ опанував себе, випростався й надів окуляри тільки для того, щоб одразу їх зняти. Розглянувся навколо й почав підкручувати кріплення дужок маленькою годинникарською викруткою.

— Надто багато слідів, — мовив він. — Наприклад, у листі Ренуара до приятеля є фраза, що в нього вийшов чудовий портрет К. над річкою, але з відомих причин він не міг його нікому показати і врешті продав графові, щоб не мати спокуси. «Нап’юся, похвалюся і буде клопіт», — саме так і написав.

— На жаль, майстри не мали багато часу на писання. Випивка, писання картин і трахання натурниць забирало в них багато часу, — докинула Ліза. — А коли хтось ставав статечним, як Моне, то мусив ґарувати на родину так, що часу мав іще менше. Моне двічі згадує про «графа» в листуванні, яке збереглося. Уперше, коли скаржиться, що мусить перестати писати цей дим і тумани, бо ніхто в нього цього не купить, добре хоч, що граф узяв чорний локомотив, і так його не було де тримати, а друга дитина на підході.

— Чорний? — Ґмітрук здивувався. — Я думав, що імпресіоністи — це світло, сонце та кольорові плямки.

— Загалом, так і є. Але в Моне було якесь залізничне запаморочення, в кількох місцях висять його вокзали та потяги. Якби він написав залізничну імпресію в чорних фарбах, до того ж великого розміру, то ця річ була б настільки відмінна від інших картин, що стала б просто безцінною.

Борґ підійшов до комп’ютера. Ліза зробила рух, ніби хотіла зупинити Стена, але стрималась.

— Я вам щось покажу. Щоб не видавалося, що ми божевільні, що шукаємо якийсь міраж, який ніхто й ніколи не бачив і не чув. Це єдиний відчутний, наскільки фотографія може бути відчутною, доказ, що Колекція з великої літери існує. Більше того, це аргумент, що наші інтереси, як не дивно, збігаються.

Він трохи поклікав, і на екрані з’явився чорно-білий знімок. Той, хто сподівався побачити похмурі таємниці історії, у цей момент відчув велике розчарування. На знімку була кількарічна дівчинка у хлоп’ячих штанцях, яка бавилася з маленьким біґлем, схоже, ще цуценям. Крім двох пустунів, шматка дерев’яної підлоги та фрагмента білої стіни, на знімку майже нічого не було.

Майже, бо фотограф ухопив дві картини у простих тимчасових рамах, що висіли на стіні. Невеликі, навіть не in quarto,[71] а радше in octavo[72] На одній було чітко видно колію, конуси світла, що пронизували морок. Локомотива не було, але мав бути на невидимій частині картини. На другому полотні теоретично нічого не було, лише темна пляма з фрагментом білого, але Лоренц одразу впізнала Юнака: хутро, яким той укрився в холодний день, і частину сорочки.

— Де це? — запитала вона.

— Не маю уявлення, — зітхнув Борґ. — Ми робили всі можливі аналізи. Паркету, вбрання, породи пса, дитячих рис. Знімок оглядали справді кращі з кращих, і єдине, що вдалося виключити, — це довоєнний період. Це можуть бути сорокові роки, можуть бути ранні п’ятдесяті, не пізніше. На дев’яносто відсотків Європа, на вісімдесят — Західна Європа.

— Вавельська резиденція Ганса Франка?

— Це було наше перше припущення, але у Вавелі ніколи не було такого паркету. Якщо це знімок з періоду окупації, то це має бути інше місце.

— А тепер уважно послухайте мене, — озвалася Ліза. — Ви шукаєте Рафаеля, ми шукаємо колекцію. У якийсь момент історії, під час окупації або одразу після неї, Рафаель став частиною колекції. Після цього вона безслідно зникла. Але метушня, яка нас супроводжує, доводить, що хтось вірить, що нині цей скарб може бути знайдено і що знайти його можемо ми. Що ми намагаємося вам сказати: шукати зібрання картин легше, ніж одну картину. Допоможіть нам знайти колекцію, й