Зигмунт Мілошевський - Безцінний

всі емоції тієї ночі. Сухість у роті, пришвидшене серцебиття, напруження в м’язах. Кілька разів мусила подумки повторити собі, що вона зараз не у штаті Нью-Йорк, а на тихому шведському острові, де спокійно й безпечно, а в кухні внизу чекає гаряче вино, яким вони завершать день, перш ніж залізти в ікеївське ліжко і врешті виспатися як слід.

Ліза зупинила фільм на кадрі з невідомим імпресіоністом.

— Дивовижно, — тихо промовив Борґ. — Якщо підтвердиться, що це не фальшивка… Гаразд, поїхали.

— Це було в його листах, — зауважила Ліза.

— У його хаотичних, заплутаних і збережених у фрагментах листах. Він плутався в роках, приятелях, натурницях. Це недостовірне джерело. Тепер тихо.

Борґ заходився готувати зразок під мікроскопом, щоб його можна було вкласти в хроматограф.

— Гаразд, у найгіршому випадку в мене склероз, — мовив Кароль. — Чиє воно? Ніколи не бачив такого імпресіоніста.

— А на що тобі це схоже? — запитала Ліза.

— Сказав би, що на Моне або Ренуара з Аржантея. Зелень, світло, Секвана. Все збігається.

— Подивись на обличчя натурниці, — усміхнулася Ліза.

Кароль нахилився в бік монітора, примружив очі. Потім рвучко випростався.

— Це неймовірно. Це фальшивка, малярський жарт.

— Про що ви? — запитала Лоренц.

— Глянь на натурницю і знатимеш, про що. Уяви її собі з підібраним волоссям і в сукенці.

Лоренц придивилась і вибухнула сміхом.

— Справді! Це ж дівчина з першого плану «Bal du moulin de la Galette»[69], найвідомішої картини Ренуара. Чудова річ, один із найкращих творів імпресіонізму. Лінивий недільний полудень у Парижі. Танці, музика, вино, солом’яні капелюшки, світло, що проникає крізь літню зелень. Висить у Музеї д’Орсе у Парижі.

— На тему цієї картини написано кілометри наукових праць, якби існував такий досконалий етюд одного з його образів, як оця чарівна натурниця, — Кароль показав на дівчину, що збиралася купатись, — ми знали б його напам’ять. Прикро мені, але в Ренуара немає такої картини.

— І ніколи не було, — додала Зоф’я. — У жодній колекції, в жодному музеї, в жодному переліку вкрадених чи зниклих творів, взагалі ніде. А щось таке, як «несподівана поява зниклих шедеврів головних імпресіоністів», просто не трапляється.

— Чому? — запитав Ґмітрук.

— Закони ринку. Це найдорожчі твори мистецтва. Якщо подивимося на перелік картин, які мають найвищі ціни, то найдорожчим буде Сезанн. А в першій десятці — кілька Ван Гогів, Мунк, той-таки Ренуар. Було б їх і більше, але вони висять у державних музеях і не міняють власників. А оскільки вони найдорожчі, кожен продаж супроводжується розголосом, який підвищує зацікавленість і ціни. Не говоритиму про обіг вкрадених творів. Але цей не має стосунку до крадіжки, оскільки ніколи не існував. З чого випливає… — Зоф’я замовкла і заклякла.

— Що випливає? — запитав Кароль.

— … що марнуємо час. Цей милий фальсифікат ні до чого нас не наближує і нічого не прояснює. Немає ніякого більшого цілого, є двоє дурних шведів, зациклених на імпресіоністах, які роблять щось геть недоречне. Боже, що за нонсенс.

Лоренц зітхнула й сіла. Ніхто їй не відповів, Борґ заклав зразок у машину й увімкнув відповідні функції. Засвітилися діоди, зашумів компресор. Старий щось тихо сказав Лізі шведською, Ліза неголосно відповіла, в її голосі було чути роздратування. Борґ щось відповів. Лоренц глянула на Ґмітрука, але той з нудьгуючим виглядом підпирав стіну.

— Зараз будуть результати, — повідомив Борґ. — Аналізуємо зелену фарбу з картини гіпотетичного Ренуара, створеної, очевидно, якраз перед «Балом…», тобто влітку 1876 року. Порівняємо це із зразком зелені з «Дівчинки з лійкою», портрет якої Ренуар написав в Аржантеї того самого літа і який висить у Національній галереї мистецтв у Вашингтоні.

— А де ми візьмемо цей зразок? — запитав Ґмітрук.

— Хроматографія «Дівчинки…» є в базі даних.

— Серйозно? Ви дірявите картини у всьому світі, щоб мати матеріал для порівняння? Коли вигадаєте ще кілька аналізів, то не буде що оглядати в музеях.

— Зазвичай зразки не беруть нігтем, — відповіла Ліза. — А для аналізу вистачить такої мікроскопічної кількості, що шкода від цього для шару фарби є приблизно така, як від укусу комара. Та й цього ніхто не помітить, бо матеріал беруть, як правило, скраю, з-під рами.

Комп’ютер почав пікати, й на екрані з’явилася діаграма, що нагадувала електрокардіограму людини після електрошоку. Вона складалася з багатьох показників різної ширини й висоти. Деякі мали вигляд високих шпилів, інші — альпійських вершин або густих колючок їжака.

Усі підійшли до екрана. Стен Борґ ритуально протер окуляри і дав програмі команду порівняти хімічний склад їхнього зразка з хімічним складом «Дівчинки…». Хвилину дивилися на індикатор виконання, поки дві лінії графіка не з’єдналися в одну. За винятком однієї гострої вершини на діаграмі їхнього зразка вони були майже ідентичні. Програма поінформувала, що хімічна відповідність дорівнює 82 відсоткам.

— Це нас не дискваліфікує? — тихо запитала Лоренц, показуючи на пік, який порушував гармонію обох графіків.

— Це, моя люба, сполука з формулою С10Н16, іншими словами, скипидар. Скипидар є основним складником лаку і виявився на нашому графіку тому, що зразки беруть переважно з-під лаку спеціальною голкою, а не здряпують з картини нігтем. Якщо на мить викреслимо його з рівняння, то матимемо… — пальці шведа затанцювали на клавіатурі… — О, такий результат.

Комп’ютер запікав і поінформував їх, що відповідність обох зразків — 95 відсотків.

— Пані й панове, — сказав Борґ, — схоже на те, що неіснуючий Ренуар таки існує.

— Значить, це може бути правда, — прошепотіла Ліза.

Усі подивились на неї.

— Забудьте про Рафаеля. Колекція може бути правдою.

— Яка колекція? — запитала Лоренц, нічого не розуміючи. — Яка колекція?

— Колекція, яку шукаємо вже двадцять років. Найбільший скарб в історії мистецтва. — Борґ нервово протирав окуляри. — Скарб, поряд з яким усі інші колекції та всі інші музеї стануть другорядними. Скарб, який стане причиною того, що всі книжки про історію мистецтва доведеться переписувати наново. Ти казала, що верхівка найдорожчих картин у світі — це імпресіоністи, так?

— Так, — підтвердила Лоренц.

— То уяви собі зараз колекцію незнаних полотен Ван Гога, Сезанна, Дега, Моне, Гогена, Сіслея, Мане, Ренуара. І це не написані на замовлення портрети, а новаторські та експериментальні твори, сміливі з погляду тематики чи техніки, колись складні для продажу, нині просто безцінні як перші ластівки постімпресіонізму та експресіонізму і взагалі сучасного мистецтва. Якою була б вартість такої колекції?

— Мільярди доларів, — не вагаючись відповів Кароль.

— Оце, — Стен Борґ показав на екран комп’ютера, — є доказом того, що така колекція існує.

— Чудово! — тон Лоренц був сповнений сарказму. — А чи є цьому, я вже не кажу про докази, хоча б