Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

прямо ціла група? — порушив тишу Андрій. — І криміналісти теж?

— Тіпа, да. Вони якраз по убійству виїжджали, так шо — повний набір. Через час будуть. Або й раньше… — тепер він теж підійшов до дверей, уважно роздивляючись руку. — Цікаво, откудова тут вона.

— Сама приповзла, що неясно…

— Гоніш? — серйозно запитав дільничний.

— А які версії, крім того, що нам підсунули ребус?

— Хто підсунув?

— М-та… — Андрій замислено постукав телефоном по долоні. — Ось ти, коли був маленький, у схованки грався?

— Ну, допустимо…

— От і припусти, що ти дуже класно сховався. Й сидиш такий, ждеш, що всі почнуть нюняти: «Віталічку, виходь, ми здаємося». І вже навіть уявляєш, як вийдеш і скажеш: «Учіться, синки!» А всі відразу почнуть навколо тебе звиватися: «Де ти був? Де ти був?». І ось ти сидиш і хихочеш у кулачок, передчуваєш. Бувало таке?

— Ну, може, й так.

— А тепер уяви, що вони не шукають. Узагалі. Ти так класно сховався, а вони почали в щось інше гратися. Забули. І навіть не намагаються знайти. Облом?

— Западло, — погодився дільничний.

— І що ти зробиш тоді? Ясне діло, висунешся й гукнеш: «Знайдіть мене, барани!» І знову сховаєшся, і будеш хихотіти, бо вони шукають тебе зовсім не там.

— Я в мамчиній шафі ховався за зимовим пальтом, — зізнався Субота й усміхнувся.

— Тільки зараз ти не ховаєшся, а шукаєш. А вбивця щойно гукнув: «Знайдіть мене, барани!» І приніс Христинину руку. Причому, приніс мені. Бо у вас із мером він, мабуть, уже не вірить. Бачиш, вона навіть підписана про всяк випадок. Для тупих. Січеш?

Субота здивовано вилупив очі:

— То ти думаєш, це він сам її припер?! Лічно?

— Нє, блін, Христину попросив! Таке ляпнеш…

— А в чому ребус?

— Підозрюю, що в усьому, — Андрій повернувся до руки, щоб зробити ще один знімок. — Наприклад, пальці особливо складені. Вказівний і середній — витягнуті, мізинець і безіменний — притиснуті до долоні. Бачиш?

— Я думав, це случайно.

Андрій закотив очі й важко зітхнув.

— А я думаю, він добряче попітнів, щоб зняти трупне задубіння й надати руці потрібної форми.

— Йо-майо… — брови Суботи здивовано злетіли вгору, і він із повагою подивився на Андрія. — І шо це означає?

— Це означає, що треба сідати й думати. Дивися далі: кубик цукру у вигляді гральної кістки…

— Внатурі цукор! — зрадів Субота. — Я й не помітив.

— Я казав тобі, що під заводом є місце, де він або вбиває, або ховає тіла! А ти не вірив.

Субота насупився.

— Цятки на кубику намальовані фломастером. Не знаю, що це означає. Кубик… Гра… Випадок… Треба думати. Ну і синя таця.

Субота, прихилившись до одвірка, спробував зазирнути під прикріплену до дверей інсталяцію.

— Це не таця! — здивовано підсумував він. — Це тарілка від супутникової антени.

— Непогано, — кивнув Андрій. — Молодець. Хоч би що це означало…

Андрій нахилився, майже торкаючись щокою до дверей, і кінчиком пальця ледь підняв краєчок браслета, намагаючись побачити його зворотний бік.

— Не займай, ти шо! — обурився Субота.

— Цікаво, — сказав Андрій і відійшов. — Браслет надітий навиворіт. Спеціально, щоб ми прочитали ім’я…

Субота вийняв із течки бланк і взявся заповнювати протокол огляду місця злочину.

— Ти поки йди собі, спи-оддихай, як ото кажуть, — сказав він Андрієві. — Чого ото обом не спать, правильно?

— Виспався, — відмахнувся Андрій.

За вікном знову був туман. Тиша. Субота ще двічі виходив телефонувати. Виявилося, група далі, ніж він думав. Їдуть. Потім задзвонив телефон дільничного, і в безгомінні порожнього готелю цей звук здавався найгучнішим у всесвіті.

— Да! — стривожено відповів Субота. — Ага… Поняв! Ага… На мості через десять хвилин, поняв. Уже їдемо, да.

— Що на мосту? — запитав Андрій, коли той поклав слухавку.

— Групу зустріти! Вони ж не мєсні.

— То їдь давай, — кивнув Андрюха.

— Ти той-во… Зганяєш на моїй тачці?

— Чого це я?

— Так я ж протокол заповняю. І перегар…

— Що перегар? — не второпав Андрій.

— Од мене — перегар.

Субота підійшов ближче і для переконливості дихнув. Насправді міг би й не підходити — характерне амбре давно поширилося по всьому коридору.

— А там же офіцери з області, — пояснив дільничний. — Я даже не знаю, хто іменно. А тут я з таким факелом — за рульом. Врубаєшся? Вже хоча б не за рульом…

— Добре… — неохоче погодився Андрій.

— І жувачку на звороті купи, га? — Субота тицьнув йому ключі і двадцять гривень. — Цілодобовий магазин рядом з площею…

— Та я бачив…

— У тебе ж мій телефон єсть? Набирай, якшо шо.

— Прямо на мосту чекати?

— Ну так, щоб вони переїхали — а тут ти стоїш. Поняв?

— Зрозуміліше нема куди.

«Опель» дільничного деренчав і похабно вихляв багажником на поворотах, але на місце доїхав без пригод. Темно, лише блякло відсвічує сніг. Туонь скидалася на чорну безодню. Міст зникав у суцільному тумані десь на середині, протилежного берега наче й узагалі не було.

Андрій зупинився на краю дороги, намагаючись не надто з’їжджати в сніг, фар не вимикав.

Уже хвилин за п’ять його почало хилити в сон, тож він вийшов і пішов до мосту. Повітря було свіже, але зовсім не холодне. Пахло річкою.

Він міркував, а чи не поїхати звідціля завтра вранці разом зі слідчою групою. Він таки зібрав тут якусь інформацію, накидав психологічні портрети… І навіть якщо якийсь там геть продажний Харитон почне пхати палиці в колеса, то він знайде в обласному управлінні когось, кому не все одно. Або — повернеться до Києва. Які шанси, що зникла дитина — досі жива? Уже ж фактично п’ятниця. У найкращому разі (відверто кажучи, це фантастичний варіант), пошуки можуть розпочатися в обід.

Це якщо мер раптом особисто візьметься допомагати, якщо божевільний Науменко перестане молоти маячню про реінкарнацію, якщо волонтерів приженуть копняками… І якщо Субота кинеться обшукувати подвір’я. А увечері збігає п’ята доба. І взагалі — чи хоч якась імовірність, що пошуки розпочнуться без втручання з області? І чи варто заради цієї примарної ймовірності ризикувати втратити ще один день? А так — зранку він буде в обласному управлінні. Візьме нарешті міські номери, додзвониться до Валери…

— Ви Андрій?

Він здригнувся. До нього йшов якийсь чоловік, але у світлі фар з-за його спини неможливо було щось роздивитися, лише силует.

— Так… — відповів він, прикриваючи очі долонею. — А ви?

— Я теж прийшов групу зустрічати, — відповів незнайомець. — Вони вам дзвонили? Довго ще?

— Ні, ніхто не дзвонив. Я тут хвилин п’ятнадцять уже… Як вас звати?

— Наберіть Віталіка, запитайте, де вони. Неохота мерзнути.

Незнайомець був за два кроки. Андрій хотів іще раз запитати, як його звуть. Устиг помітити, як той встромив у кишеню ліву руку, — і навіть ступив крок уперед, готовий перехопити руку того чоловіка, якщо раптом той дістане ножа чи пістолета. Але незнайомець ударив справа. Коротко і сильно.

Останньої миті Андрій відреагував на рух і спробував ухилитися, прикриваючи плечем підборіддя. Удар прийшовся у вилицю, трохи ближче до скроні — дуже потужний і дуже дзвінкий.

«Кастет», — падаючи, подумав Андрій.

І ще одна думка, перш ніж знепритомнів:

«Арсен».