Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

чи дальньому. Перші не були такі люті до місцевого населення: вони не займалися облавами, ні спецакціями, ні іншими жахіттями, якими так впивалися другі. Фронтовики–окопники займалися тим, що з великим завзяттям вбивали фронтовиків–окопників, котрі були навпроти них, і так втомлювались цією важкою роботою, що в них мабуть не вистачало сил і духу для якихось там цивільних з прифронтової смуги.

Хтось з наших «знайшов» у старовинній турецькій мечеті безхозні шашки димової завіси, набої освітлювальних ракет і ще якусь чортівню з бойової амуніції. Вмить зібрався гурт пацанів. Один розпорошив набій ракетної суміші і запалив — здійнялась хмара білого диму; другий відкрив кілька бляшанок димової завіси і кинув у вогонь — коричневий дим перемішався з білим. Через вікна і двері посунуло жовтогаряче густе шумовиння, що вмить огорнуло, наче піною, і нас, і стіни, і все навкруги. Поки ми блукали в тісній мечеті, наче вівці в загоні, набігли німці (вони поблизу облаштувались) та швидко розібрались що і до чого. Варто було одного з нас витягнути на двір, як всі інші потягнулись за ним, правда, не без допомоги солдатських запотиличників.

Поки ми виходили вервечкою і, не озираючись, прямували геть, німці сміялись, щось між собою герготіли, тільки й чути було глузливе: кіндер партисан, кіндер партисан…

Слід тільки зауважити, якби таке трапилось в умовах німецького тилу, а не першої лінії, то наслідки для нас, «кіндер партисан», були б однозначні.

Неминучість бойового зіткнення в межах самого міста та його округи стала все більш очевидною. Все показувало, що військові операції на Хмільниччині ранньої весни 1944‑го далеко не будуть схожі на події раннього літа 1941‑го. Як влучно висловився хмільничанин Микола Іващук, згадуючи липень 41‑го: «Наші тихенько пішли, німці тихенько зайшли» такого в березні 44‑го не буде.

До речі, як вже згадалось про події 41‑го на території Хмільницького району (на той час Колі Іващуку йшов 13-ий рік), то хотілось би звернутись до серйозних наукових, документальних джерел з метою встановлення істини.

В шостому томі «Книги пам`яті України»[99] в розділі «Хмільницький район» на стор.677 читаємо: «З 7 липня 1941 року територію Хмільницького району обороняли частини 6 і 26 армій у складі 24 механізованого корпусу, 72 і 44 гірничострілецьких дивізій».

В цьому реченні не так вражають своєю ємкістю слова «армії», «корпус», «дивізії», та ще й взяті у множині, як динамічне по своїй суті слово «обороняли». Автора односторінкової анотації, з якої виписано це речення не зазначено.

Якому ж дався я здивуванню, коли, після тривалих пошуків взнав, що цим автором є 65-річний Микола Кирилович Іващук (!).

Ось як, приблизно, Микола пояснив історію написання тієї анотації і, зокрема, природу появи в ній зазначеного речення з його головним членом — «обороняли».

При підготовці до випуску 6‑го тому «Книги пам`яті України», який присвячено поіменуванню воїнів Вінницької області, загиблих в боях з німецько-фашистськими загарбниками, редколегія видання звернулась до керівництва Хмільницького району, щоб вони склали невеличку передмову про організацію і характер радянської оборони в липні 1941 року на території району.

Пройшло більше півстоліття. Запитали військкомат, пошукали в архіві району, області. А нічого. Ще можна було знайти очевидців тих подій, та вони видряпували із своєї пам’яті окремі епізоди, що відбувались в їхньому дворі, вулиці, селі. Ніякого найменування частин, прізвища командирів вони не знали, не могли знати…

Для спрощення завдання і, головне, збуття клопоту, скинуло начальство цю роботу на фундатора і незмінного завідуючого місцевим краєзнавчим музеєм Іващука Миколу. Маючи практичний досвід пошукової роботи, порадившись з правлінням місцевого осередку ветеранів війни, домігся Микола відрядження колишнього штабного старшого офіцера в Центральний архів Радянської Армії. П`ять днів «лопатив» в архіві ретельний відставник оперативні документи різних штабів і командних пунктів військових з`єднань тодішнього Південно-західного фронту, в смугу якого входило центральне Поділля, в тому числі, Хмільницький район, але нічого не знайдено про організацію його оборони. Лише один раз згадується, та й то побіжно, що окремі частини 6-ої армії «… отходили южнее Хмельника, а 26-ой севернее».

На моє запитання влітку 2002 року, як розуміти слово «обороняли» в світі відомостей, добутих в Центральному архіві, і хто те слово вжив першим, Микола Іващук відповів:

«Мене запитували про хід оборони (!), ось я і відповів, які частини обороняли…».

Ну що ж, логіці обґрунтування своєї позиції тут заперечити неможливо.

Щодо наступу радянських військ, звільнення міста і району в березні 1944 р. Микола Іващук точний і конкретний. На моє запитання завідуючий краєзнавчим музеєм листом від 21 березня 2000 року повідомляє, лаконічно і беззаперечно: «…звільняла 18 Загальновійськова армія, якою командував Є. Журавльов (в роки громадянської війни був командиром розвідки червоних козаків і служив у Хмільнику. Безпосередньо Хмільник звільняли:

- 71 стрілецька дивізія (полк. Беляев Н.3.);

- 276 стрілецька дивізія (полк. Грінченко Т. У.);

- 39 окремий (Київський) танковий полк (підполк. Гуржій);

— в повітрі над Хмільником і районом громила гітлерівців 2-а Повітряна армія генерала Красовського;

— в небі Хмільника воювали Каманін, Кожедуб, Береговий»[100].

Цей невеличкий відступ від теми дає порівняння між оборонними і наступальними діями 41‑го і 44‑го років на території кількох квадратних кілометрів.

Німці гарячково облаштовували свої позиції. По ліву і праву сторони від замку, по самому зрізу берегової смуги появились окопи повного профілю. Для укріплення стін окопів пішли в хід двері, дошки з найближчих будинків. Великого «ляпу» допустилися німецькі стратеги, висадивши в повітря чисельні доти і дзоти, яких набудували радянські військові інженери ще в середині 30‑х років, готуючи позиції проти наступу поляків. Як показав хід цієї війни, то були дурні рішення як однієї, так і другої сторін.

Цивільне населення теж почало шукати сховища від неминучої напасті. Появились такі собі родинні осередки. Ми поєднались з сусідкою — тіткою Гражиною і її синами Петьком і Фельком. Переховувались кілька днів у нашому льоху, потім перейшли під склепіння костьолу, звідти в кам`яний погріб колишнього костьольного будинку. Кожного разу, коли ми переходили в інше сховище, нам вважалось, що попереднє, яке ми залишили, було більш безпечним і ми даремно його покинули. Коли ж десятидобове вогнянно–бомбове, куле–снарядо–мінне пекло закінчилось ми зрозуміли, що врятувало нас не сховище, а Божа на те воля.

Ще до боїв, безпосередньо в північній околиці міста, до нас дійшли чутки, що загін радянських танкістів прорвався аж до Козятина, наробив німцям великого лиха на залізничній станції. Казали люди, що цілий день і цілу ніч там палахкотіло вогнем, а дим був такий густий і було його