Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

type="note">[98]. По всьому було видно що йде суцільний відступ німецького війська. Новоміський міст перейшли без ускладнень, а от на староміському не вийшло. Таке я бачив коли у весняну повінь крига напирала одна на одну, ставала сторчма, впиралась в береги, в кліті мосту, в загороджувальні «бики» ще трохи, і міст буде знесено. А бувало, що і зносило.

Відступаюче німецьке військо перло на міст з такою потужністю, що той ось-ось мав затріщати, похилитись і рухнути.

Ось тут я побачив в «ділі» польових жандармів (тих, що пиячили в нашому домі, а може й не тих) і яким способом стали вони регулювати потік машин, возів, коней, солдат. Для жандармів тут не існувало чинів, старшинства, роду військ. У них були свої прикмети, кого пропускати першим, кого другим, а кого зовсім не пускати. Наставляючи автомат в груди, вони викрикували грізно одне слово «раус» і цього було достатньо, щоб будь–хто залишався стояти на місці, або повертав назад. Якогось очманілого шофера вантажівки, що не міг виконати їх команди, витягли з кабіни і чергою з автомата скинули в кювет.

Коли трохи та лавина врегулювалась, «мій» німець показав якогось папірця жандарму і нам дозволили пройти мостом. Повернули вправо і вулицею, що йшла понад лугом прийшли на склад паливно-мастильних матеріалів. Склад той розміщався в дворі у Здебських.

Ще в 38‑му році, коли ми переїхали з Вуглів у Хмільник, на Вугринівку, то наймали квартиру у сусіда Здебського Юзюка Юхима. Просто неба, в городі садиби було декілька штабелів двохсотлітрових бочок з бензином.

Тільки-но ми вийшли зі складу–садиби (я з двома каністрами бензину, а «мій» німець з якоюсь металевою продовгуватою коробкою), як почався артилерійський обстріл старого міста. Було добре видно підняті вверх вибухами снарядів густі кущі лугової землі, а ще вище оранжево–червоні зонти порохового диму. Обстріл вела далекобійна артилерія великого калібру. То наші встановили позиції десь біля Війтівець і за орієнтир взяли все той же замок. Спочатку снаряди падали за мостом, вниз по річці. Це була пристрілка. Поки що і до чого, то я вирішив не йти на міст, який зовсім опустів, а скоротити шлях манівцями через луг. Кудись дівся «мій» німець: чи назад вернувся, чи пішов до мосту…

Тим часом, хоч і з рідким інтервалом, але снаряди почали падати на лузі вже з мого боку мосту. Наступний вибух пролунав десь метрів за тридцять. Зметикувавши, що снаряд не попадає двічі в одне і теж місце, я кинувся до тієї воронки, потім до другої.

Взагалі, зі сторони дивлячись, була досить дивна картина: поміж здибленими від вибухів кучугурами болотної землі бігає людина з двома каністрами в руках… Про що тоді думав, що керувало мною, зараз вже сказати не можу.

Єдине, що закарбувалось в пам’ять — відчуття приреченості, страху і якогось переконання, що гарматою цілять тільки в мене.

Поступово обстріл віддалявся і вибухи перемістились позад мене в бік тієї частини села, де набирали бензин. Вибравшись на дорогу, вже за мостом, я був здивований незвичайним спокоєм кудись ділись машини, підводи, люди, коні. Раптом донісся гул потужного вибуху оглянувся, побачив чорну хмару над тим місцем, де німці влаштували склад бочок з пальним. Не можу сказати — обстріл припинився, чи снаряди рвались так далеко, що вибухи їх злились із загальною артилерійською канонадою десь там за далеким обрієм.

Найбільшою радістю було те, що вдома я застав Льоню Карповича. Від нього дізнався, що німці, боячись аби наші не «перерізали» залізницю на захід, вивезли госпіталь на станцію. Робилося це дуже швидко, так що за годину–півтори школа геть спустіла. Куди поділися хлопці він не знає, хоч бачив деяких у круговерті евакуації пацієнтів шпиталю. Сам же, вибравши слушну нагоду «накивав п’ятами».

Обстановка в місті останніх днів перебування окупантів суттєво змінила не стільки сам режим, скільки зовнішній вигляд німецького солдата, а в цілому, німецького відступаючого війська. Все частіше і частіше було чути:

— Гей, гей, не ті стали німці!

При цьому, особливого наголосу, особливої значимості надавалось словам «не ті».

Знову бачу перехрестя вулиць біля нашого дому березневої ночі 1944 року. Від освітлювальних ракет, якими одна і друга сторона закидала небо, весь простір залито сліпуче–білим світлом. Через невеличкий, на півдолоні отвір–душничок видно, як на перехрестя виходять п`ять чи шість німецьких вояків. По тому як вони йдуть, аж ніяк не можна сказати, що то вояки. Розхристані, обшарпані, в закаляканих болотом штанах, з мокрими полами шинелів вони не йдуть, вони бредуть. На головах тільки у двох сталеві шоломи з обвислими ремінцями, в декількох м`які каптури, один простоволосий.

Раніш, у наступаючих, страхітливо вилискуюча, хвацька військова уніформа. Тепер, вже добряче битих, жалюгідне, огидного кольору шмаття.

Та найбільш вражаючим було те, як солдати несли свою зброю. Адже то були «окопники», тобто ті, які за декілька десятків кроків звідси сиділи в окопах на березі річки і так вправно тільки володіли зброєю. Зараз одні несли рушниці, закинувши ремінь за голову і скоріше то було схоже що вони одягнули на себе кетяги цибулі. В других це було схоже на коромисла. А ще один, що плентався позаду, взагалі волочив свою зброю і вона торохтіла кованим прикладом по бруківці. Коли німці минали перехрестя і втягувались у вуличку, перший з них раптом зупинився, рвучко опустився на коліна і вже тоді, завалився долі випроставши ноги.

Випадковою була та куля чи прицільною на одного завойовника стало менше.

Мабуть те місце було пристріляне снайпером з того берега, де вже були наші. Другого разу, коли Петько, Фелько і я піднялись з льоху в нашій хаті на засклений ганок, то у вікно побачили убитого німецького вершника. Кінь залишався стояти на тому ж місці. Великою то було спокусою для «брусилівців», адже на коні штатне кавалерійське сідло із справжньої чепрачної шкіри. Це скільки бланкових підошв для чобіт!

Для нас підлітків, помітною стала різниця в поводженні з цивільним населенням німецьких солдатів передньої лінії фронту, або як іще називали — окопники, і тими, які перебували в тилу, ближньому