Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

вона того б не пережила. Доки перейшли старе місто, встигли придивитись один до одного. Ба! Тут є знайомі хлопці і дівчата. Першого з таких я признав Володю Радзвоху[94] з Лелітки. Знайомі були ми ще зі школи. Часто билися лелітчани з порубенчанами. Звісно, що зараз у колоні, наше спілкування відбувалося тільки короткими поглядами і ще тим, що поволі ми переміщувались один до одного все ближче і ближче, поки не стали поруч. Знайома була ще Валя Красота[95], з Вербівки. Вона теж стала ближче до нас.

Треба сказати, що майже у всіх, зловлених німцями, були в руках якісь вузлики, торбинки, мішечки. Не було нічого тільки у тих, кого німці зловили по дорозі в місто.

Коли минули новий міст і повернули до старої пошти, стали здогадуватись, що женуть нас до станції.

Тільки колона вийшла на дамбу, назустріч виїхав мотоцикл. Колона зупинилась. Офіцер, що сидів у колясці, підкликав до себе конвоїрів і став з ними говорити. У відповідь ті кричали: «Яволь! Яволь!». З нашим знанням німецької ми теж зрозуміли, що хтось «високий» наказав колону привести у госпіталь?! Як з’ясувалось, ми зрозуміли далеко не все і не зовсім так…

Мотоцикл розвернувся, конвоїри повернули колону у двір млина Залевського, а бранців почали ділити та сортувати.

Перш за все відокремили дівчат від хлопців. Перелічили всіх, поставили в стрій за якимись тільки їм відомими ознаками. Дівчат поставили по двоє і один з поліцаїв повів їх в сторону станції. Багато з нас у дворі млина бачились тоді востаннє.

Хлопчачу колону вивели на дорогу і повели назад, до нового базару, а потім повернули направо. Вечоріло. Поліцаї занервували. Щоб якось заспокоїтись, вони почали дуже голосно подавати команди, кричати на нас, стусати автоматами в плечі, погрожуючи застрелити.

Зупинились навпроти першої школи. Тут знову нас лічили: айн, цвайн… ахт, нойн… фірцег… Потім кинули рахувати і наказали вийти вперед всім місцевим[96]. Таких хлопців було з п’ятнадцять. Серед них був Льоня Карпович і я.

Тих, що залишились, один з поліцаїв повів далі, в сторону ветлікарні, а нас, п’ятнадцятеро, другий поліцай — повів у двір школи.

Всі ми знали, що в школі розміщувався гебітскомісаріат і що нещодавно той комісаріат «накивав п`ятами». Тепер тут розмістився німецький армійський госпіталь. Спали ми в підвалі госпіталю (там було, на диво, тепло), весь час не виходило з голови: як подати мамі звістку про себе.

Вранці в підвал спустилось кілька солдат–санітарів, а з ними офіцер. Запам`ятався офіцер: у нього була загіпсована шия, через що була неймовірно довгою, в руках тримав ціпок, більше схожий на ломаку.

Офіцер, не кваплячись, розпитав кожного як прізвище, ім’я, де живе, хто є в родині; один з санітарів старанно записував наші відповіді. Потім тихим і рівним голосом офіцер розтлумачив, що ми маємо добре «арбайтати», слухатись «карашо» себе поводити. При цьому, пан офіцер після кожної сентенції промовляв «гут», наче підбадьорюючи цим і себе, і нас. Підсумував свій виступ напрочуд лаконічно: хто надумає втекти, буде погано працювати — той буде покараний. В перекладі з мови окупанта означало: хату спалять, рідних застрелять.

Санітари розібрали «своїх», Льоню і мене — в кочегарку. Це за стіною тієї підвальної кімнати, в котрій ми ночували, ще трьох — на кухню, теж в підвалі, тільки в другому кінці. Останніх — копати ями для померлих, виносити з палат відра з нутрощами, оберемки дротяних, дерев`яних шин затинькованих гіпсом, пошматовану закривавлену уніформу, цілі паки вже заскорузлих ватяних і марлевих тампонів, пов`язок, фрагменти відпиляних, відрізаних, відрубаних кінцівок, вносити живих, виносити трупи… Все, що могло згоріти кидалось в кочегарку. До речі, в школі було пічне опалення. То вже німці, облаштовуючи гебітскомісаріат, змонтували водяне опалення. В той же перший день «служби» до мене прийшла мама. Поруч з госпіталем жила пані Гарбузовська, яка побачила нас і, кому могла дала звістку. А до того про те, що мене «виловили» поліцаї, мамі сказав Лесь ще ввечері, але він не знав, куди нас повели.

Мама спустилася в кочегарку і побула кілька хвилин. Мій шеф–кочегар (німецький солдат–тотальник) досить терпимо сприйняв цей «візит», але наполегливо сказав, щоб «мутер» йшла на «хауз».

Справді, все повернулась не так вже й погано, Я був живий, недалеко від дому і хто його знає, в якійсь мірі на цей час, наче захищений від подальших, ніким не передбачуваних подій.

Робота була натужна, та ми з Льончиком справлялись. Шуфлю з рук майже не випускали. Треба було скидати вугілля і дрова до котла (кидав паливо в жерло топки тільки німець) і, головне та найважче: виносити жужелицю і попіл з підвалу наверх.

Тяжче і, я б сказав, страшніше, було хлопцям працювати в палатах та на німецькому кладовищі. Зима хоч і тепла була, а все ж земля трохи промерзла. Померлих від ран, убитих було чимало…

Хоронили німців недалеко від шпиталю, через дорогу. За короткий термін вигін покрився довгими і рівними рядами березових хрестів. Життя і смерть в стінах шпиталю — близькі сусіди, то як можуть, так і допомагають одна одній. Їхня взаємодія безперервна. Цілодобово, вдень і вночі везуть сюди машинами, підводами, саньми, волокушами — ще живих, виносять — вже мертвих. Безперервний грім артилерійського бою чується все ближче і ближче, потік контужених, поранених все більше і більше. Медичний персонал, обслуга шпиталю працює вже тільки рефлективно. Втома валить з ніг. Декілька разів бачив, як розвантажуючи санітарну машину, разом з пораненими виносили тим же способом шофера, що «мертво» заснув, як тільки в`їхав у двір шпиталю.

В порівнянні з круговертю, що була «наверху» шпиталю, я з Льонею Карповичем перебували «внизу». В кочегарці, в досить уповільненому ритмі. В кочегарку, вибираючи хвилини, коли відлучався «наш» німець, забігали хлопці «зверху», щоб трошки відпочити, погрітись, обсушитись. Знайшов до нас дорогу один німець–шофер. Його вантажна машина була несправна, шасі повністю розкидане. Оцінивши належно наші можливості, німець заставив нас перемити і вишкрібати ресори, диски, важелі і все інше залізяччя. З того випадку ми теж зробили висновки: як тільки хто спускався до нас, ми демонстрували кипучу діяльність.

І все ж я не вберігся. Витягнув мене з «нори» той шофер: сказав, що підемо по бензин. З двома каністрами[97] пішли ми вдвох через усе місто. Дорога забита військовою технікою, що рухалась в одному напрямку — тільки на захід, на Вінницьку. Дорогу, а там на Проскурів