Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

вже поминуло наш інтерес. Миттю зібравшись докупи, ми, наче гончі, почали «винюхувати» навколишній простір, все більш розширюючи зону обслідування. Одні забігали до замку — розказували, що бачили в казематі багато куп відстріляних патронів; другі — принесли чутку про цілі складометри боєзапасів в синагозі; треті — про німецькі окопи на березі річки, вистелені полотнами дверей, а в бліндажі німці понапихали подушки, ковдри, перини, щоб на війні їм було сухо і тепло… Наш гурт: Петько, Фелько, Лесь, я і кілька таганрожців «взяли слід» до недоброї і доброї пам’яті кінотеатру «Victoria»[113].

Вихопившись за ріг будівлі, раптом зупинились. На протилежному березі річки, біля самого зрізу води, в тому місці, де стирчали дерев’яні опори зруйнованого мосту, метушились людські постаті «наших«(!). Радість від побаченого була такою, що ледве поборолось бажання розплакатись[114]. Що то наші — було видно і чути по всьому: по кольору форми, по її крою, як вони по-хазяйськи тримались, як вони перегукувались матюганами.

Дерев’яний міст через лівий рукав Бугу німці висадили у повітря, та зробили це так, що більша частина настилу піднялась догори, розсипалась і тут же впала у воду, затримавшись між палями опор. Ось солдати і прилаштовувались по дошках, брусах, щоб перебратись до старої частини міста.

Дехто поспішав, губився, втрачав рівновагу і… плюхався у воду. На березі голосно кепкували з невдах, давали поради, сміялись.

Солдати швидко пристосувались: не чекаючи поки деревина почне осідати під їхньою вагою, вони спритно перестрибували з колоди на дошку, з дошки на стояк і так, відштовхуючись, хапаючись, балансуючи, вискакували до нашого берега, до нас.

Сталося це вранці, разом зі сходом сонця, 18 березня 1944 року, у суботу. Одна з найвеличніших подій у моєму житті. Закінчилось трирічне гибіння у німецько-фашистській окупації, і від тоді затеплилась надія на життя.

Значимість цього шостого дня хіба що може порівнятись з описуваним у Святій Біблії:

«І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив чоловіка і жінку, створив їх.

І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: «Плодіться й помножуйтеся, і наповнюйте землю, володійте нею, і пануйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над кожною твариною, що плазує по землі».

І побачив Бог все, що Він створив, і ось, гарно вельми. І був ранок: день шостий»[115].

Тих перших трьох радянських солдат я упізнав би й зараз… Бо в моїй пам’яті вони не змінюються. Стрункі, бадьорі, спритні, добрі. Від зустрічі з нами солдати раділи так само, як і ми. Співчутливо розпитували, як нам жилось, тут же підбадьорювали, що все буде тепер добре, здоровались з нами за руку, міцно стискували за плечі.

А як пасувала солдатам армійська форма! Зелена вистрочена куфайка, підперезана брезентовим поясом з мідною пряжкою — зіркою щільно облягала солдатський торс і зовсім не обмежувала рухів тіла. Зимова шапка «сиділа» на голові так нахильці, що хоч була із штучного сивого хутра — та зразу було видно: в ній не те що холоду, а й самого чорта витерпіти не страшно. Хвацько розчепірені кишенями хебешні галіфе, спритно замотані спіралями обмоток литки, ще не збиті, сирої шкіри черевики — надавали солдатським ногам просто таки скульптурної вишуканості. Дивиною були погони — байкові стрічечки на раменах. Захоплювала дух плащ–накидка — прямокутний відріз м’якого брезенту, накинутий на плечі і пристебнутий навкруг шиї мотузкою. При швидкій ході, рвучких руках, подуві вітерця — поли плащ-палатки здіймались, тріпотіли від чого бачилось, що вони літають. Та що там казати — то була форма наступаючого війська, форма перемагаючого солдата.

Вже не так помітно, але все так же вперто бійці продовжували переправлятись на лівий берег. Хтось з них закріпив червоний прапор на димохідній трубі міської лазні. Азарт переправи захопив і нас.

— А що? Покажемо свою здатнісь!

На уламках мосту утворилося два ланцюжки, ланки яких рухались у протилежних напрямах. Ми дуже старались і у нас виходило. Тепер вже нам подавали руки, наперебій вигукували поради, всіляко підбадьорювали і радісно приймали.

Вже тут ми почули солдатські розмови, що основні переправи радянського війська відбулися по обидва боки Хмільника. Справа через Березну і зліва біля села Широка Гребля.

Батьки автора і тьотя Броня (справа)

Духовий оркестр Волочиського цукрового заводу (вгорі другий зліва батько автора)

Група жінок і дітей працівників Волочиського цукрового заводу ім. Домбаля (1932 р.)

Ян Виговський — «Щасливий». На війні убитий 30 квітня 1945 року під Бранденбургом (Німеччина)

Руїни замку і мечеті у Хмільнику