Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

передньої лінії німецької оборони по правому березі річки на відрізку в кількасот метрів хочеться розказати про феномен, природу якого ніхто з мешканців цього куточка містечка ні тоді не міг зрозуміти, ні потім, по сплину десятків років з того часу.

Вище вже була мова, як готували плацдарм, на якому мали намір зустріти наступаюче радянське військо. І ще тоді, коли цей плацдарм готувався, люди говорили між собою:

«Хай будують, хай укріпляються, та хто це полізе на той замок, кому він треба? Хіба мало чистого поля поза тим дурним замком?..».

Полізли…

Почалося те «полізли» 10 березня, зранку, як тільки наші увірвались в передмістя і зупинились перед замінованим передпіллям замку.

Наступаюча сторона почала артилерійський обстріл фортеці. Від обстрілу в місцях влучення і вибуху снарядів на камінних брилах тільки сколупувалось трішечки щебеню і з`являлась задимлена пляма. Німці, які засіли в замку з кулеметами біля амбразур, не відстрілювались, сиділи тихо в підземних казематах.

Тільки що замовкала артилерія з’являлась авіація. Ескадра — два червонозоряні бомбардувальники, заходила на бойовий курс, літаки один за одним скидали свій вантаж на замок та бомби вибухали в розташуванні радянських військ. Видно, тонесенька смужечка річки, яка розділяла противників, плутала розрахунки штурманів в їхньому намаганні виводити ескадру на прицільне бомбардування…

Після невеликої паузи з неба виповзала хрестата армада. Тепер все відбувалося з точністю навпаки. Німецькі літаки заходили на Мазурівку — Слободу, де були радянські позиції, а бомби падали на прибережну лінію окопів німецької оборони… І декілька разів на день.

Від такої тактики ведення бойових операцій найбільше страждали жителі: їм діставалось від чужих, і від своїх.

З настанням темноти, характер бойового зіткнення протидіючих сторін кардинально мінявся як по організації, такі по засобах застосування видів озброєння. Місце авіації і артилерії займали стрілецькі частини з їхнім штатним озброєнням: рушниці, кулемети, міномети. Тактика нічних боїв була регулярно–одноманітною, тобто: як в одну ніч починався бій, як проходив, як закінчувався — так точнісінько повторювався в другу, третю, четверту…

Другої ночі все було, як і першої. Лунали уривки команд; щось на зразок: «Рота, вперед!», за тим густе: «Ура–а–а-а», з якого нам чулося тільки а — а - а, і тут же довгі кулеметні черги, поки не придушувався останній розпачливий зойк.

Всі знали, коли починається штурм замку, з якого місця будуть атакувати, і чим закінчиться наступ. Жінки заламували руки, звертались до Всевишнього і благали, благали, і проклинали, проклинали… «Ой, синочки наші, на хвороби вам той замок? Чи ж то повилазило вашому начальству, що не бачить іншої дороги… Господи! Вразуми їх. Іроди прокляті (то вже до німців у замку) будуть і ваші матері бити об поли руками…».

Пересиділи ми зо дві доби в нашому льоху. Переконались, що тут загрозливо. Перебрались у сусідній будинок, а там німці шастають зовсім поруч. Перебрались у підвал костьолу. Видно, з того берега побачили якийсь рух і почали садити по костьолу і з гармат, і з ПТРів[111]. Залишились живі, та страху натерпілись добряче. Єдиним захистом були молитви матерів…

Дуже мало залишилось в пам`яті з того часу. Інколи спалахують уривчасто якісь образи, картинки. Найбільше зберегла пам`ять — звуки. Ці звуки війни — страшні, болючі, огидні, — вони роз`єднують клітини тіла, вони всвердлюються в мозок, проникають у м’язи і кістки.

Не маєш сили дивитись на жахи війни, можеш відвернутись, заплющити очі, залізти у схованку, а від какофонічних, смертоносних, висмоктуючи душу, звуків війни не можна сховатись.

Другий тиждень почався з безперервної канонади вибухів, пострілів, скреготу. З настанням темряви гриміння бою в перших фронтових порядках дещо рідшало і потроху затихало, а цієї ночі «життя» в окопах з обох сторін геть завмерло. Встановилась гнітюча тиша. «Льоховики»[112] з тривогою слухали: чи й цього разу рознесеться за річкою і розкрає їхні серця таке рідне, але безнадійне «ура–а–а-а»… А його не було.

Під час вирування бою люди якось пристосовувались задрімати, забутись, заснути. Тепер, в морочну тишу, всі перебували в тремтливому напруженні.

Було вже далеко за північ, а тиша не порушувалась. Темнота в льоху була абсолютно непроглядною. Дуже мало говорили, і то чомусь пошепки. Дихалось тяжко.

Першими не витримали «брусилівці»: Фелько просунувся до ляди вгорі, відкрив, — у яму полилось прохолодне повітря. Мабуть, тому ніхто з наших матерів не зупиняв і не докоряв хлопцеві за його намір. Як тільки отвір звільнила фігура хлопчика, до трішечки освітленою квадрату поліз Петько, а за ним і я. Була глибока ніч, проте в кімнаті, порівняно з густою і в`язкою темрявою покинутого тільки що льоху, було не чорно, а сіро. За вікном, десь над Озіранкою, спалахувало світло ракет. Відблиски того світла раз за разом падали на перехрестя доріг перед будинком, утворюючи довгі рухомі тіні від будівель, стовпів, дерев; зображення віконної рами утворювалось на протилежній стіні кімнати і вона рухалась вниз, коли ракета піднімалась вверх і повзла догори, коли ракета падала.

Від того миготіння світла і темряви здавалось нам, що все навкруги перемішується і ми не зразу втямили, що то за рух… Прозріння прийшло раптово і до всіх зразу: «Німці покидають укріплення! Німці відступають!! Німці тікають!!!». На перехресті доріг їх все більшало і більшало: вони спускались сюди по схилу замкової гори, вибігали з вулички від берегових укріплень, вискакували з проходів між будинками.

Не було чути ніяких вигуків, команд, розмов. В цілковитій тиші, беззвуччі, в миготінні світла і темряви химерні постаті одиночок і невеликих груп рухались в одному напрямку — до мосту: вислизнути з острівця, покинути місто, вибрати дорогу на захід єдина сила, яка ще спрямовувала розгублене німецьке військо. За якусь годину–півтора місто спустіло, і тут же пролунав тяжкий вибух — німці зірвали за собою Вугринівський міст, висока заграва сповістила — ворога в старому місті немає!

Про те, що безпосередня загроза для життя відступила — «льоховики» відчули зразу і всі. І, хоч була ще глуха ніч, подвір`я будинків, вулички почали наповнюватись людом. Вони входили в своє житло, запалювали каганці, вітались з сусідами і (!) голосно розмовляли.

Почало світати надворі, світало в душах людей.

З настанням ранку побільшало світу в очах хлопчиськів, які засиділись в нерухомості і темряві впродовж усього часу битви за місто, підземелля, освоєне нами напомацки,