Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Чудово! Тепер мене ніхто вже не поборе в селі. Та ти ж, як я подивлюся, диявольський розбійник!.. Ходімо разом у село. А що тобі треба від Папучі?

Хлопець Тікові сподобався. Одначе відкривати йому таємницю розвідник не збирався.

— Хочу, щоб він допоміг мені розв’язати задачу…

— Ага-а! А ти звідки?

— А ти?

Спільні запитання й відповіді здружили їх цілком. Тік усе-таки відкрив новому другові одну таємницю, щоб утішити й спантеличити його: а саме, він іде в Шоймени довідатися, чи не можна там організувати екскурсію

— А чому ти не приїхав поїздом-лісовозом? — зовсім розгубився хлопець.

— Мене підвезли аж до Келцуна. Майже нова машина. Жаль було покидати її.

— Ага! Отже, ти хочеш побачити, де можна у нас робити екскурсії. Тс-с! Тут є такі місця, де ще не ступала нога людини.

— Та невже? А чому туди ніхто не ходив?

— Там страшенні прірви… і… я тобі скажу по дуже великому секрету: там є розбійники…

— Не віриться… — прикинувся Тік.

— Це я тобі кажу. Батько мій працює начальником пошти. А я нашорошую вуха і слухаю. Отам, угорі, біля Смереки, шастає ніби кілька розбійників.

— Не може бути… — і далі прикидався шибайголова.

— А ти що думаєш, батько даремно чи не щодня їздить у гори з військовими патрулями? Це я тобі кажу. А чим ти повернешся до міста, коли поїзд уже пішов?

— Трапиться якась нагода!

— Знаєш що, ходімо до мене спати. Коли тато почує, що ти мене поборов, то він не знати як буде тобі радий. Він весь час мені каже так: «Затям собі, щоб тебе ніхто ніколи не поклав на лопатки, але коли хтось поборе, то потисни йому руку».

— Гаразд… піду. Але спершу зайду до Папучі.

— Він живе якраз біля нас. Поки ти з ним розв’язуватимеш задачу, я поговорю з матір’ю.

Траян, син начальника пошти, показав хату Папучі і бігцем подався додому. Тік постукав у ворота, а коли вийшов учитель, попросив його медовим голоском:

— Пане вчителю, чи не знайшлося б у вас трохи часу допомогти мені розв’язати задачу?

Учитель, високий довготелесий юнак, трохи короткозорий, недовірливо глянув на прибульця.

— А чого це ти зараз, серед літа, розв’язуєш задачі?

— Вивчаю для переекзаменовки і маю багато…

— Ага! — зрозумів Папуча. — Заходь! Яка там у тебе задача?

— Про естафету. Десять людей несуть одного пакета на віддаль п’ятдесят кілометрів.

— Теж мені задача! Кожен по п’ять кілометрів.

— Ні! — відповів Тік. — Один із них збився і пройшов дистанцію двічі.

— Ага! Ну й далі?

— Другий кульгавий і йшов утричі довше. Третій загубив пакета на півдорозі, а коли прийшов до мети, побачив, що його нема, вернувся назад, пошукав, знайшов, приніс і передав.

— А що питається в задачі?

— О котрій годині перша людина отримала пакета?

— І все? Це дуже просто: о п’ятій годині п’ять хвилин.

— Як ви так швидко вирахували?

— Так я думаю!

— Гаразд… але година, о котрій він узяв пакета…

— Це вже моя справа… О п’ятій годині п’ять хвилин, максимум о п’ятій десять.

— Але ж я вам не назвав жодної цифри: скільки пройшов кожен, на скільки запізнився той…

— Ну й що? Я тобі кажу, що о п’ятій годині п’ять хвилин. Наука виходить з досвіду. Я сам одержав кілька днів тому такого пакета від одного селянина із Смерек, Зайцем його звуть. Одержав о п’ятій годині п’ять хвилин, максимум о п’ятій годині десять хвилин. А чому б не підставити цей час і в задачу з пакетом? Навіщо ще й рахувати?

Це було так несподівано й красиво, що Тік трохи не стрибнув на шию вчителеві… тільки це було б занадто по-панібратськи. Ще мить тому хлопець і сподіватися не міг, що так легко доб’ється свого. Побачивши Траяна біля воріт, Тік чемно розпрощався з учителем.

— Дякую вам від щирого серця. Ви мені зняли камінь з нього.

Потішений учитель зверхньо кинув хлопцеві:

— Трапиться ще задача — можеш мене турбувати. Тільки не приходь із дрібницями. Принось важкі…

Коли хлопці відійшли далеченько і вчитель не міг почути, Тік прошепотів на вухо Траянові:

— Ой Траяне, ну й учитель у вас…

— Що?! Він школи не тримається. Робить тільки гімнастику, грає в кеглі та плете брилі.

— Але все одно сміливий… Ходімо зі мною. Я дам телеграму товаришам. Скажу, що тут прекрасні місця.

Обидва хлопці подалися на пошту.

4

Черешняки давно спакували речі й стояли край шосе, чекаючи автобуса чи якоїсь оказії. Оскільки нічого ніде не було видно, вони сіли колом на траві, думаючи про грамоту логофета Крістаке Зогряну.

Віктор говорив тихо, повільно, ніби ні до кого не звертався

— Що ми конкретно знаємо з грамоти? Нічого. Звідти не можна вивести жодної назви. Але в передньому слові щось є. А сам, власне, документ? Скільки я його не читаю, стільки разів відчуваю, що в мене тріщить голова.

— От бачиш! — зрадів Дан. — А мені щоразу хочеться вити на небо. Аби знаття, де могила логофета, то я, їй-право, витяг би його звідти…

— Могила може бути в Зогренах, — сказав, аби щось сказати, Віктор.

— У Зогренах? — здивувалася Марія. — Ти вважаєш, що назва села походить від імені логофета?

— Так траплялося з багатьма селами… Але облишмо це, воно ніскілечки не допоможе нам розв’язати загадку. Де застосувати всі вказівки документа? Оце задачка!

— А ти певен,