Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

Урсу показав на ліву стіну, де зяяли кілька ям, повних води й мулу.

— У цій тванюці?.. Дуже гидко, — запротестував Віктор.

— І ти вважав, ніби там щось може бути? — скривила Марія носа.

— Ні, не думав, але ми там не дуже й роздивлялися.

— Ці ями, — зауважив Віктор, — ніби недавно викопані.

— Я знаю, але вони заходять на кілька метрів під стіну…

— Та будь серйозним, Урсу! Не будь дитиною!

— Правда, Вікторе, я впевнений, що там нічого нема. Але ти мене так спитав, що я мусив пригадати всі місця, які ми тут не обстежили. І ці ями — єдине місце, яким я погидував…

— Коли так, — повеселів Віктор, — то в мене побоювань більш нема. У Вултурештах не криється жодної таємниці. А коли і є якась, то вона зараз нас не може цікавити. Мені здається, нам треба поспішати…

І всі полегшено зітхнули. Відчули: у них з’явився керівник, і тепер їм не доведеться даремно марнувати час і сили.

— Тоді негайно рушаймо! — вигукнула Марія.

— Це було б найкраще, але автобус, як сказав мені шофер, буде тільки ввечері. Отже, я хотів би… щоб не втрачати часу…

— Тобто, ти хочеш?.. — Лучія боялася закінчити фразу.

— Так! Почнемо уважно вивчати документ. У кого є копія?

Марія подала йому свою копію, і Віктор почав уголос читати старовинний текст, так добре відомий черешнякам.

3

Перш ніж вирушати в Шоймени, Тік зайшов і до Стеліана, і до Баніци, але обидва сказали, що вони й чути не чули про якогось там пакета. Отже, за розрахунками баби Аглаї, єдиною людиною, котра могла б передати Пескуці Гитланові послання, залишався тільки вчитель із Шойменів, «отой зазнайко Папуча».

Цомбі почув наказ знову рушати в дорогу і побіг услід за своїм невтомним господарем. На півдорозі до Шойменів Тік присів під шовковицею і приготував собі з того, що дала на дорогу тітка Парушойка, розкішний обід. Утома змусила його обідати трохи довше, і він скористався нагодою, щоб перебрати пригоди, яких уже зазнав, і передбачити інші, які виднілися на горизонті.

Малий відчував, що наближається до замку дівчини в білому, а серцем чув, що вона у великій небезпеці. Та що він може вдіяти сам?.. Тому вирішив дати ще одну телеграму черешнякам після того, як поговорить з останнім носієм послання, з учителем. Але скільки разів він уже думав, що людина, до якої він квапиться, це вже останній листоноша?.. Малий обмізковував, як би так розпитати вчителя про пакет, щоб не викликати в того ніякої підозри?

Не доходячи десь із кілометр до села, він побачив якогось хлопчину, свого ровесника; той силкувався вирвати з куща кілька кукурудзин.

— Гей, малюк! — гукнув йому Тік. — Учитель Папуча далеко живе?

Почувши цей вигук, хлопчина покинув кукурудзу й підбіг до сміливого незнайомця. Зміряв його поглядом з голови до ніг, а потім сказав із презирством:

— Ти, оцупок, думаєш, коли біля тебе шавка, то вже можеш дозволяти собі все? Аби ти знав, я старший від тебе і можу тебе в землю загнати…

Коли «малюк» ще тільки виходив з кукурудзи, Тік зрозумів, що помилився. А той розізлився не на жарт. Тік хотів усе залагодити миром, але то, звісно, не від страху:

— Мир! Хочеш? Давай руку!

— Лише після того, як поміряємося силою, клишоногий! Чи тобі вже стало страшно?

Тік, звісно, не міг витерпіти такої наруги:

— Як поклянешся, що не верещатимеш і не скажеш ні матері своїй, ні сестрі…

— На кулаках чи боротися? — спитав той прямо.

— Вибирай ти, бо я все одно зіб’ю з тебе пиху…

— Зараз побачимо, як ти проситимешся, коли опинишся на лопатках…

— Отже, будемо боротися? — уточнив Тік.

— Боротися!

Стомлений і запилений подорожній скинув рюкзак і, перш ніж почати поєдинок, спитав:

— Вільна? Класична?

— Мені однаково! Яку знаєш ти і твій батько…

— Гаразд. Хто перший торкнеться землі — той переможений.

— Давай!

— Давай ти!

Вони зійшлися. Схопили один одного за пояси й заходилися витанцьовувати на полі, дуже здивувавши собаку, якому було невтямки, чого двоє людей можуть отак-о зчепитися, навіть не посварившись один із одним. Тік одразу відчув, що малий дужий, але обережний. Його можна перемогти тільки хитрістю, бо… обмаль часу. Але й супротивник удався до хитрощів. Боротьба тривала вже довго, коли мирний подорожній пригадав кілька прийомів, яких навчив його Урсу. Вибрати найефективніший з них було не дуже важко. І він вибрав. Упав на коліна, смикнув супротивника на себе, потім став навкарачки, раптово схопив його за пояс і перекинув через себе. Не минуло й секунди, як Тік опинився зверху на супротивникові, який навіть не встиг отямитися від подиву. Тоді притис його плечі до трави й відпустив.

— Готово! Ти переможений!

— Ще раз! — попросив той, потиснувши Тікові руку. — Подивимося, чи вдасться тобі повторити прийом.

Але Тік не повторив, а просто застосував інший. Він перегнув супротивника, швидко перехопив його руками за пояс, одним рухом кинув через праве плече, а потім любісінько поклав на лопатки.

— Хочеш іще? — спитав переможець, витерши руки об штани.

— Хочу! — сухо відповів хлопець і знову потиснув руку.

— Я більше не хочу. Дуже поспішаю

— Треба, щоб ти й мене навчив. Я переможений, але хочу, щоб ти мене навчив. Батькові я все розкажу.

— Ми ж домовилися, щоб не було ніяких балачок…

— Я йому скажу, як ти мене поборов. Ось тобі рука, побачиш, усе буде гаразд.

Тікові нічого не лишалося, як показати переможеному кілька найуживаніших