Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— А чому б дівчині в білому не поглузувати з нас? Знаючи, що ми сміливі, допитливі…

Лучія хотіла востаннє переконатися, що не помилилася, повіривши в послання. І перевіряла тепер себе на Вікторові.

— Є забагато фактів, що свідчать проти розиграшу, Лучіє. Передусім, дівчина зникла. А це дійсність, і дійсність жорстока. Дівчина з її розумом і вихованням не могла залишити стареньку бабусю тільки заради того, щоб поглузувати з нас…

— Так і я говорив! — перепинив його Дан.

— Далі, щодо жартів. Коли хтось когось хоче підняти на сміх, то не виставлятиме сам себе на посміховище.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Марія.

— Судячи з того, що ти мені сказала, та з тону листа дівчини, Замок двох хрестів був її мрією, її ідеалом. Ти, Маріє, дійшла б до такого, аби заради найкращого жарту, хай навіть найдотепнішоґо, розкрити свою мрію або ідеал і виставити його на посміховище?

— Ні! — призналася Марія. — Твоя правда!

— І ще одне, чого не можна обійти увагою, бо це дуже серйозно. Шлях послання. Він дуже плутаний, як видно з усього. Коли ти хочеш покепкувати з когось, скажімо, за допомогою подібного послання, то передусім повинен подбати, щоб воно негайно дійшло до адресата. Тут уже треба ризикувати, може, навіть самому, власноручно передати, аби тільки бути певним, що воно дійшло за призначенням. Шлях послання плутаний, а це, я певен, означає: воно або знайдене випадково, тобто звідкись кинуте, або передане в руки комусь, хто чи не зрозумів становища дівчини, чи не хотів зрозуміти, а це вже дуже цікаво.

— Отже, ти справді віриш, що вона полонена в замку? — здивовано спитала Лучія.

— Що тобі сказати, Лучіє? Вірю! Але водночас у мене є й великий сумнів.

— І що в тебе викликає той сумнів? — поцікавилася Марія.

— Тон послання! Він надто закличний, наче аж прозорий. Йому бракує хіба що захоплення… Тут ще важко розібратися до кінця. Я зовсім не знаю дівчини. І ніхто з нас її не знає. Лише Марія перекинулася з нею кількома словами. Але й Марія…

— Почекай, Вікторе! — перепинила його Марія. — Це діло делікатне… Я забула сказати, точніше, не було коли. Лаура перехворіла менінгітом.

Віктор здригнувся.

— Тоді слід виходити з такого. Все, що написала дівчина, або дурниця, або правда. Оскільки перше відпадає, то виходить, що в посланні сказана правда. Дівчина справді полонена. Але щось не дало їй дійти до розпачу. Що саме? Або недооцінка небезпеки… або той постійний мрійливий стан, у якому вона завжди перебуває. Я вважаю, що розповідь про полонення — найправдивіша у посланні… Але як можна так недооцінювати небезпеку?

— Тоді це означає, — висловився Урсу, — що ми дуже запізнилися.

Віктор відповів на те не зовсім прямо:

— Слід було б діяти негайно. Хоч ми і зв’язані по руках і по ногах.

— У нас ще є принаймні два шанси, — сказала Лучія. — Перший — про щось дізнається Тік…

— Ну, а другий? — спитав Віктор.

— Ти розшифруєш документ!

— Після першого читання він мені видався з біса закрученим.

— Але ж наслідки!.. — втішив його Дан.

— Наслідки виявляться ще заплутанішими, — засміявся Віктор. — Ніби ти не знаєш, що так завжди трапляється в романах із зашифрованими донесеннями.

— Але наше донесення, на щастя чи на лихо, справжнє.

— Й існує для того, щоб довести правоту автора… Однак ми не можемо піти з руїн і взагалі звідси, поки не переконаємося, що обстежили тут кожну п’ядь. Ми не маємо права випустити найменшої дрібниці.

— Навряд чи залишилося тут хоч щось неоглянуте, — вихопився Дан. — Здається, нема жодного камінчика, жодного кущика трави.

— Ми могли б бути певними, що тут нема нічого, — сказала Лучія, — якби обстежили всю територію на глибину до одного метра.

— А ти що скажеш, Урсу? — спитав Віктор.

Урсу замислився, через кілька секунд відповів дуже впевнено:

— Нема тут нічого!

— Ти так вважаєш, ти переконаний? — допитувався Віктор.

— Переконаний!

Віктора задовольнила відповідь Урсу, але Лучія аж стенулася:

— Як ти можеш бути таким певним? Що, в тебе очі із спеціальними променями, і ти можеш бачити під землею? Чому ж ти їх не запатентуєш?

— Лучіє! — спинив її Віктор. — Не забувай, що ми шукаємо замок у вже сходженому місці. Аби йшлося про який-небудь хід чи про помешкання… Але прислана дівчиною схема свідчить про грандіозну будову. Як той замок може бути тут, у цих мочарах або в цьому лісі, де безперервно швендяють?

— Я розумію, одначе… Так, так! Твоя правда, Вікторе. Вибач, Урсу, мене дуже розлютили ці невдалі пошуки.

— Ні, Лучіє! Ти не повинна заплющувати очі! — спробував розрадити її Віктор. — Коли тобі здається, що ми обминаємо хоч що-небудь істотне, то ти маєш право, більше того, зобов’язана зупинити нас.

— Колодязь! Невже там нічого не приховано? — спитала Лучія.

Урсу відповів з такою нудьгою, що всі здивовано глянули на нього:

— А-а, яма… Звичайнісінька криниця…

Байдужий тон переконав Лучію, але Віктора змусив задуматися:

— Пригадай, Урсу, тобі не сипалося на голову нічого, ні? Може, пісок або що?

— Здається, було б краще, коли б ти теж оглянув руїни. Не для того, щоб переконатися, що там нема замку, а щоб нічого не випустити з уваги. І я, і Дан, і навіть Тік дивилися на них із презирством. Крім кількох дуже брудних підземель, ми нічого там не знайшли.

— Я не проти. Ми ще раз оглянемо все, але коли там нема нічого цікавого, то нема сенсу й даремно бруднитися.

Вони всі пішли до руїн, обійшли їх довкола, подекуди зупиняючись. Віктор спитав Урсу:

— Де, ти кажеш,