Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

що їх неодмінно треба десь застосовувати? — спитала навмання Лучія.

— Звичайно! Інакше я не бачу в них сенсу.

— Але як тоді пояснити цей хаос вказівок: одні досить конкретні, інші загадкові? Це якась плутанина, звідки тоді щось зрозуміти! — випалила Лучія.

— А я все-таки думаю, що деякі вказівки дані просто для того, щоб ошелешити читача, — нагадав про своє Дан. — Весь цей релігійний стиль…

— Аби ми мали ключа, то з його допомогою відібрали б потрібні фрази від непотрібних, — роздумувала Марія.

— Як? Який ключ? — спитав Урсу. — Адже скрізь, у кожному реченні «потім», «потім», «потім». А коли якийсь раз нема того «потім», то я вже знаю, що це речення непотрібне, так, як сталося в кінці з «нічого». А справді, навіщо було стільки разів говорити «нічого»? Невже не вистачило б одного разу?

Віктор трохи здивовано глянув на Урсу. Точнісінько такі самі питання дошкуляли і йому. Він теж, як і Урсу, помітив, що в грамоті дуже щедро розсипані «потім» та тричі повторюється «нічого».

— Та навіщо ж? — спитав Віктор уголос.

— Із тими заповідями… — додав Дан.

— І вигадування інших заповідей… — докинула й собі Марія.

— І свята неділя, і ліс із бузиною, і три смереки, і те, що після третьої йде четверта, а після восьмої дев’ята! — сказала Лучія. — Якесь цілковите безглуздя.

— Усе-таки тут приховано якийсь сенс! — стояв на своєму Віктор.

— Хіба? Ти його вже побачив? — пустив шпильку Дан.

— Ні! — невтішно відповів Віктор. — Якби ж то… Але в принципі сенс повинен бути, і навіть дуже великий.

— Але це алогізми! — сказала ніби докірливо Лучія.

— Але це алогізми! — повторив ніби вдоволено Віктор.

— Я вже не вірю, що в цій плутанині фраз може щось прояснитися. Це неможливо! — Данів голос був не злий, але теплий, твердий.

— Давайте почнемо з кінця… — запропонувала Марія. — Почнемо з «нічого».

— І скоро дійдемо до кінця кінців! — знервовано відповіла Лучія.

— А це хіба не означає, що десь усе-таки існує логіка? — спитав Віктор.

Однак Лучію не так-то просто переконати.

— Скажи мені, будь ласка, Вікторе, яка логіка в такому реченні: «Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я»? Можеш сказати?

— Не можу, — признався Віктор. — Але ж повинна вона десь бути.

— Або таке речення, — вела далі Лучія. — «Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання». Що це таке — «проста мандрівка»? І яка вона «і не зовсім навіть остання»?

— Не знаю. Звідки мені знати?

— Або таке: «Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім».

— Лучіє! Текст все одно має якийсь смисл. У нас нема до нього ключа. Це головне! Коли ми його знайдемо, все стане дуже простим.

Данові прийшла до голови несподівана думка:

— А навіщо князь убив Крістаке Зогряну?

— Щоб той не розголосив таємниці! — відповіла Марія.

— Він його вбив тому, що не вдавалося розшифрувати документа, чи тому, що той просто насміхався з «високого повеління», пишучи все це? Я питаю серйозно.

— Тоді не було б ніякого сенсу оберігати документ, та ще й так ретельно, — остудив Дана Віктор. — Його негайно порвали б на шматочки. Ти згоден?

— Так!.. Але… могло бути й таке: цей документ фальшивий і його зумисне поклали в таємне місце, щоб використати, як майстерну пастку, а справжній документ…

— Могло бути й таке… — трохи подумавши, згодився Віктор. — Але ми не приймемо цієї гіпотези, поки не знайдемо справжнього документа або поки остаточно не переконаємося, що цей текст абсолютно неможливо розшифрувати, бо він підроблений.

— А я певен, що ця гіпотеза правильна! — захищався Дан.

— А я ні! — сказав Віктор. — Така майстерна пастка вимагає деяких приманок, щоб заманити чи, як сказав би Тік, завести до себе.

— І я так думаю, — похопилася сестра того, кого щойно згадав Віктор.

Лучія теж досить виразно визнала, що хоч вона й говорила про абсурдність документа, але не поділяє Данової думки.

— Ми використали ще не всі можливості для його розшифрування, оце і все!

З Віктором погоджувався й Урсу.

— Я ось що подумав, — знову почав Віктор. — Ви точно скопіювали текст оригіналу? Нічого не пропустили при переписуванні?

— Нічогісінько! — запевнила Лучія. — Можеш звірити з оригіналом.

Вона дістала з рюкзака товсту папку, розкрила її й подала Вікторові два пожовклі від часу аркуші. Віктор узяв і всю свою увагу зосередив на них. Він досить добре знав кирилицю, тож вільно читав з оригіналу.

Прочитав раз, удруге, потім сказав:

— Не пропущено нічого, це я визнаю повністю… Зачекайте! Ви все-таки щось пропустили. Ви переписали фрази не так, як вони розміщені в документі. Треба скопіювати їх точнісінько так, як вони стоять в оригіналі. Зараз ми це й зробимо, все одно маємо час, поки підійде автобус.

— Але ж це безглуздя! — запручався Дан.

Марія люто блимнула на нього.

— Тебе ніхто не просить копіювати. Краще визнай, що тобі ліньки.

— Отакої! Не про лінощі мова. Мені дивно. Я стільки настраждався через ці папери. Я просто захворів…

— А тепер хочеш заразити й нас! — гримнула на нього Лучія. — Бери краще в руки аркуш…

— Гаразд! — погодився Дан. — Я можу взяти навіть обидва аркуші, коли ти хочеш. Але клянуся всіма святими й дияволами, що не напишу й літери. Хай воно горить!

— І ти теж! — різко кинула Марія.

— А чому тільки я не смію говорити дурниць або глузувати? Чому це саме я повинен бути найсерйознішим серед усіх?

— Бо ти ніколи не буваєш серйозним. Досить! — сказала Лучія. — І врешті-решт нам не потрібна твоя допомога… зараз…

Вона сама, хоч