Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

—Ти. —він упіймав на собі погляд однієї з служниць, з коротким білим волоссям та блакитними очима. —Як тебе звуть?

—Маньєр, Ваша Високість. —тремтячим голосом відповіла дівчина, ще нижче опускаючи голову.

—Зайди до мене цієї ночі. —безбарвним голосом сказав спадкоємець, вкотре поправляючи свій кафтан.

Інші дівчата таємниче переглянулись, з неприхованим роздратуванням дивлячись на подругу.

—Навіщо? —запитала білявка і тут же осіклась, помітивши, як спохмурнів принц.

—Ввечері дізнаєшся.

Він стиснув щелепи, намагаючись сконцентруватись на перемовинах з вінгредськими послами, але, як на зло, його бентежило лише самопочуття землянки. Найгіршої, найнеприборканішої жінки у його житті.

Чи можна сказати, що він закохався? Ха, ха і ще раз ХА! Скоріш за все, так діяв спір з Лютиком.

З самого початку Густав отримував усе найкраще, але не тепер. Тепер Люцій попереду щонайменше на п’ять кроків. Навіть зараз, він знову зумів першим допомогти їй. Знову довів свою спритність. Браслет... Густав повинен був відчути хоч щось, якщо це й справді Орисія постраждала. Це єдине, що стримувало його тут та змушувало хоч трохи почекати.

—Густав. —шикнув Луїс, що вже стояв біля дверей тронної зали. —Ми не повинні приймати їхні умови. Чуєш? Твій батько...

—Мій батько не хотів би війни! —різко перебив його дракон, морщачись. Якщо Орисія не бреше, його дядько може бути тим самим зрадником. —Знову вона...

—Що? —перепитав чоловік, роблячи крок до свого племінника.

—Нічого. Краще думай, як батька до тями привести.

—Не хочу тебе засмучувати. —стиснувши губи в тонку лінію, здалеку почав Луїс. —Але, здається, мій брат вже дожив свій вік.

—Що ти несеш! —слова, що так необачно жбурнули в обличчя Густаву, зачепили його почуття. Здавалось, що сьогодні зайвий стукіт може стати причиною гніву, що рознесе як мінімум половину стін замку.

—На вас вже чекають, Ваша Високість! —з нижнього коридору вибіг наляканий Джельвій, прудко стаючи між двома драконами. —І вас, гер Луїс.

Після цієї короткої розмови спадкоємець засумнівався у вірності свого дядька, адже будь-який брат до останнього боротиметься за життя близької людини,а не так легко розповідатиме про її кончину.

Не зронивши більше й слова, Густав грубо штовхнув двері, входячи до тронної зали, у якій знаходилось щонайменше дві сотні венгредів.

Усі вони зневажливо дивились на принца, а найсміливіші навіть не боялись у очі дивитись. Якби не обіцянка королю, що за часи його відсутності Густав ніколи не ув’яжеться у війну з Вінгредією, він би власноруч голови повідкручував кожному з цих воїнів.

Вкінці тронної зали було п’ять золотих крісел, оббиті червоним оксамитом. Навіть не вагаючись, він зайняв своє місце, що викликало нову хвилю перешіптувань.

—На трон короля сядь, дурню. —тихо прошепотів Луїс, схиляючись до Густава.

—Мій батько все ще живий. —у тон йому відповів принц, зовсім не впевнено тримаючись цієї миті. Це був перший його прийом без підтримки батька. Перший дипломатичний прийом. З дитинства він відрізнявся надто запальним характером і ніколи не вмів домовлятись. Раптом що, йому завжди на думку спадали дуелі. Але зараз він повинен тримати себе в руках. Заради короля.

—Його Високість готовий вас вислухати. —безбарвним голосом мовив Джельвій, стаючи по правий бік від принца.

Вперед вийшов кремезний воїн з величезним шрамом на обличчі. Його погляд не віщував нічого доброго, а губи зігнулись у повторній посмішці.

—Не брехатиму, що зовсім не радий вас бачити, Ваша Світлосте. —аби ще більше познущатись, він схилився у показушному поклоні, після чого по залу рознісся регіт вінгредів. Густав міцно стиснув поручні крісла, але залишився сидіти з таким же кам’яним обличчям. —Але наш король, Уільям Вінгред другий, негайно вимагає повернення Синіх гір. У вас є два варіанти. Віддати їх мирно, або ж воювати з нами. Якщо ваші воїни взагалі на це здатні.

Вінгреди знову почали реготати, через що Луїс подався вперед.

—Не треба. —спокійно мовив принц, посміхаючись кутиком губ. —Як же ви повинні битись з нашими воїнами? Сили ж не рівні.

—От! А ви не такий дурний, як я думав. —впевнений у своїх побратимах, заявив старший генерал війська. —Сили не рівні!

—Авжеж. Тому що ваші воїни двадцять хвилин тому пищали, мов свині, коли наші їм голови відкушували.

Джельвій злякано подивився на принца, молячи Великого Дракона про розум майбутнього правителя. А ось Луїс був повністю задоволений такою відповіддю, він лише зверхньо подивився на вінгредів, ось на кшталт: “І це все?”

—Та як ти смієш! —генерал побагрянів від злості, ледь тримаючи не тільки себе, а й свого дракона в руках. Така розмова не входила у його плани. —Через декілька днів я повернусь сюди з цілою армією, і як ти заспіваєш тоді?

—Пропоную угоду. —спокійно мовив Густав, спираючи підборіддя на ліву руку. —Тисяча золотих. Кожному. І ви скажете своєму королю те, що я захочу.

—Що? —трохи невпевнено перепитав чоловік, відступаючи. —Ми... ми не продаємось!