Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

людина він теж мене не розчарував. Живучи у Понтіньї, він ніколи не брав участі у широких дискусіях і, незважаючи на всі спроби залучити його до них, вперто мовчав, хоча час від часу діставав свою маленьку записну книжку, щоб зробити помітки. Все, що він чув, бачив і думав, відкладалося у своєрідну сажалку, звідки він черпав потім усе потрібне йому для творчості. Мартен дю Гар ніколи не писав статей, не читав лекцій. «Усе, що я можу сказати, — твердив він, — автоматично входить у „Сім’ю Тібо“». Значно пізніше, коли я навідував його у Ніцці, у період його працелюбного затворництва, я бачив старанно розсортовані картки з занотованим минулим і майбутнім Тібо. Лише спроби писати для театру — «Заповіт дядечка Леле», «Водянка», «Мовчазний», створення похмурої картини з життя селянства — «Стара Франція» (1933) переривали працю над «Сім’єю Тібо». Він заперечував те, що письменник може займатися політикою, підписувати маніфести. «Ті письменники, — говорив він, — які вважають своїм обов’язком зачіпати сучасність, найчастіше роблять їй погану послугу… Маститі письменники, позначені таким вірним смаком, такі прискіпливі у доборі слова, коли говорять про політику, не вагаючись, вживають заяложену і порожню політичну термінологію». Це твердження здається мені спірним і несправедливим і щодо Бенжамена Констана, і Моріака, але для Мартен дю Гара воно було достатнім виправданням його власного небажання говорити про політику.

Вивчаючи «Тібо», ми знайомимося з філософією письменника. Про що він думав? У що вірив? Як змінювалися його погляди протягом життя? Про це нелегко дізнатися, бо Мартен дю Гар не любив бути надто відвертим. «Література, — казав він, — займайтесь нею, коли хочете, але, боронь боже! Не говоріть про неї».

Як і «Жана Баруа», «Сім’ю Тібо» читала широка публіка. Це був один з тих рідкісних творів, які зустрічають теплий прийом у середнього читача і повагу сучасного читача з витонченим смаком.

1937 року Мартен дю Гар одержує Нобелівську премію. Нагорода була заслуженою не тільки тому, що «Сім’я Тібо» — серія прекрасних романів, але й тому, що не можна уявити собі життя письменника, більш гідне поваги, ніж життя Роже Мартен дю Гара. Після війни я часто зустрічався з ним у Ніцці. Він уважно стежив за всім, що писали інші, зберіг критичний розум, суворість в оцінках і водночас уміння захоплюватись. Сам він не видавав нічого; він працював з 1941 року над твором великого дихання «Щоденник полковника Момора». «Я думаю зробити сюжет книги всеохоплюючим. До неї увійде все: роздуми всілякого роду про сучасність, медитації освіченого старця про людей і життя, портрети сучасників, пережиті події», — писав він А. Жіду. Дю Гар хотів зробити книжку підсумковою, але це йому не вдалося. Мемуарний жанр зв’язував його. Він міг (казав він) створити картину, але не проаналізувати почуття («школа Толстого, а не Пруста»).

«Жан Баруа», можливо, і не мистецький твір, але це книга, яка хвилювала ціле покоління французів. Чому? Тому, що вона висуває деякі з найважливіших проблем нашого часу. Роже Мартен дю Гар вмістив на початку свого роману репродукцію «Вмираючого раба» Мікеланджело. І не випадково. Жан Баруа — це людина, яка намагається розірвати кайдани, вирватися з рабства і стати володарем життя. Це йому не вдається, але він залишає іншим можливість надіятись. Ось два основних моменти його боротьби: а) Релігійна криза. Баруа, народжений католиком, намагається відринути пута віри, не визнавати нічого, крім науки. б) Справа Дрейфуса. У період з 1895 по 1905 рік вона була для французів приводом для того, щоб пристати до тієї або іншої партії. Романізована у «Жані Баруа» «справа» схвилювала читачів, бо й у житті вона ще продовжувала тривожити уми. Мартен дю Гар включає у розповідь деякі реальні події, сцену рейнського процесу, журнальні статті, нічого в них не змінюючи. У «Сім’ї Тібо» він відмовиться від таких спрощень.

Жан Баруа, який став захисником антиклерикалізму, проповідує войовниче вільнодумство. Але одного разу він потрапляє під трамвай, і в момент, коли йому здається, що помирає, він бурмотить: «Пресвята діво Маріє…» Але ось свідомість повертається до нього, він згадує про цю слабкість і починає боятися того, щóо живе десь у самій глибині душі. Він пише духовний заповіт: «Я не вірю у безсмертя людської душі, яка нібито існує окремо від тіла… Я вірю у суцільний детермінізм і у причинну зумовленість людської долі… Я певен, що наука, привчивши людей ігнорувати непізнаванне, допоможе їм здобути душевну рівновагу, якої їм ніколи не давала жодна релігія…»

Але з цього моменту у ньому починається розлад. Баруа бачить нове, підростаюче покоління молоді, котре, щоб виразити свій протест проти бунтівного романтизму старшого покоління, повертається до догматичного католицизму і традиційної політики. Марі — дочка Баруа і Сесілі — збирається постригтися у монахині. Сам Баруа вагається. На сході життя він доходить думки про безсилля науки. …він помирає, з жахом волаючи: «Пекло!», нестямно притискаючи розп’яття до губ.

Цей роман доречно було б написати після суперечок між Анатолем Франсом і Брюнетьєром, після нещодавніх для того часу гарячих дебатів про неспроможність науки. Чи вносить наука духовні цінності, які могли б замінити релігійні? Як поєднати її з догмами християнства? Мартен дю Гар не робить спроби відповісти на всі ці питання, але він виводить на сцену людей, яких вони хвилюють. Він ставить їх з усією серйозністю, гідністю і глибоким розумінням двох полярних аспектів проблеми. Можна пошкодувати лише, що Люс, показаний як один з кращих умів свого покоління, не висловлює жодної більш-менш ясної думки з приводу цієї проблеми, не висуває жодної визначеної доктрини. Але генія завжди важко змалювати. Навіть Бальзаку це не вдалося жодного разу. «Геній може створити все — за винятком генія…»

Намалювати картини свого часу було предметом погордливих мрій багатьох романістів нашої епохи. Мрій досить незвичайних, невідомих за інших часів, коли кожна спроба «суми»[227] вважалася скоріше здобутком думки теологічної, філософської або енциклопедичної; думка про створення такої узагальненої картини в літературі зобов’язана, з одного боку, чудовим досягненням Бальзака і Толстого, з другого — розвиткові цивілізації. Мартен дю Гар не обирає ні центральної постаті («Жан-Крістоф»), ні групи, об’єднаної якою-небудь ідеєю («Люди доброї волі»); він будує свій роман-потік навколо однієї сім’ї, або, точніше, навколо двох сімей: сім’ї Тібо — католиків і сім’ї Фонтанен — протестантів. Суперечності між цими двома релігійними течіями, як йому здається, ще відіграють велику роль у французькому суспільстві XX століття, — і це справді так.

У «Ругон-Маккарах» Золя родинні зв’язки були досить слабкі і поверхові, тому що тут іноді розглядаються родинні