Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

— Вони поплатилися за свою помилку, — промовив невдоволений дівочий голос.

— Концентрація отрути була достатньою, щоб вбити людину за кілька годин, — спокійно відповів незнайомий чоловічий голос. Схоже, це був хтось дуже немолодий.

— Вона все ще жива. Її бачили вчора.

Ми з близнюками переглянулись, я показала жестом, що все супер. Цих слів уже достатньо.

— Ваш колега не хотів цього. Ви посварились? — запитав чоловік.

— Він сохне по тій дівці. А та вампірша недороблена біля мого… втім, не ваша справа, Вілмаре. Що я маю робити далі? По місту туди-сюди снують мисливці. Спокійно видихнути не можу.

— Загнати всіх в одну точку. Можна запозичити метод у німців, - так само спокійно промовив чоловік. — Можемо взяти до прикладу газову камеру. Таким чином, ви могли виконати свій план ще на прийомі.

Я глянула на Дейна великими очима. Він настільки спокійно говорить про вбивства і смерті. Скільки б було смертей, якби вони дійсно влаштувати газову камеру?!

Нол махнув рукою, та я не помітила. Повернулася до реальності від дотику Дейна. Ми так само повільно й безшумно попрямували на вихід. Більшого нам не було потрібно. Голос Сандри можна було з легкістю розпізнати, факт нападів теж підтвердився. Та на виході з провулка нас очікувало двоє вампірів. Е ні, хлопці. Тільки не зараз. Я хочу закінчити це все якнайшвидше. Щоб Маркс не дістався до Алекса. Я не винна в тому, що Вінсент став на слизьку доріжку.

З огляду на те, що нас було четверо, то з двома нападниками, які дуже намагалися здійняти ґвалт, розібралися швидко. Ще мінус два… коли це все завершиться?! Що довше воно тягнеться, то страшніше і тривожніше стає.

— Передайте записи Беллі, — промовила я, коли ми відійшли на безпечну відстань.

— Потрібно подати в розшук, — задумливо пробурмотів Дейн. — Думаю, Вінсента буде важко знайти зараз. А бажано його знайти якнайшвидше, — він глянув на мене. Я кивнула.

— Пройдіться ще ближніми кварталами, — промовив Ноель. — Я піду до Белли, а ви візьміть Джейка й перевірте вулиці.

— Ох, гаразд… тільки давайте швидше, — швидко пробурмотіла я.

— Каріссо, щось не так? — запитав Джейкоб.

— Тривога… мене вже накриває з головою від цього всього безладу. Хочу швидше з цим розібратись, — зізналась я. Не знаю, куди дітися від цього відчуття.

У кишені задзвонив телефон.

— Каріссо, ти чому звук не вимкнула? А якби він раніше задзвонив? — невдоволено запитав Нол.

Дейн тільки мовчки спостерігав за мною.

— Софі? — здивувалась я. — Ти чого дзвониш? Уже пі…

— Каріссо… — почувся заплаканий голос дівчини. — Каріссо… — дівчина гірко плакала, а в мене вередині щось обірвалося.

— Що… що трапилось? — руки затремтіли.

— Алекс… він… — Софі не могла, навіть, речення скласти від сліз, що її душили.

— Що трапилось?! Хто є поруч з тобою?! Передай слухавку!

— Алло, Каріссо, це Ітан…

— Що з Алексом?! Де ви?! — я вже зірвалася на крик.

— Аварія. Він у реанімації…

***

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно