Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

міліцію садять. Потім у дитбудинок. До Макаренка. Ми з Вовкою обговорили і проти такого. Дід помер, щоправда, але Зусель не помер? Він живий? Він кудись пішов і прийде. Ми з ним будемо жити. Так, Вовко?

Вовка кивнув.

Я запитав:

— Вам переказали хлопці, що я оголосив? Ви — мої. Ваш батько був моїм найкращим товаришем до смерті. Ваш брат Йоська у мене. І ви будете у мене. Ми заживемо разом. У Чернігові. Я ваш батько тепер. За законом.

Гришко замотав головою:

— Ні. Нам зараз хлопці сказали, що ти придурювався перед ними, ніби як у кіно. Вони тобі не повірили. І ми не віримо.

Я розлютився.

Схопив за руки Вовку і Гришка і потягнув за собою:

— Ходімо додому! Я вам поясню кіно! Не розумієте по-доброму, зрозумієте по-поганому!

Я на них не дивився. Не озирався по сторонах.

Вовка рюмсав. Гришко зціпив зуби. Я чув, що він їх зціпив і скрипів. Євсей так робив.

Удома я як слід пояснив, що і навіщо. В ході роз’яснювальної бесіди виявилося, що Сунька негативно налаштував малолітніх щодо мене. Він запевнив, що я маю намір віддати їх до дитячого будинку, у той час, як Мирон із Сімою хочуть їх залишити у себе. Тобто, в їхньому розумінні, на волі. І щоб вони нізащо не погоджувалися зі мною їхати, незважаючи на будь-які мої обіцянки і можливі гарні подарунки.

Подарунків у мене не виявилося. Це збентежило особливо Вовку.

Він запитав:

— Ти можеш купити цілий велосипед?

Я сказав, що на велосипед у мене грошей немає.

Вовка сказав Гришкові:

— Ну, бачиш!

Що означало «бачиш», я не зрозумів. Але зрозумів ось що — треба садовити поруч Мирона, Сіму із Сунькою і влаштовувати загальну остаточну розмову. При дітях.

Надворі я затримав якогось хлопчину, велів йому бігти в клуб і сказати Мирону, щоб разом із Сімою і Сунькою йшов до хати Басіна. Приїхав Михайло Іванович із Чернігова.

В очікуванні Файди я уважно і цілеспрямовано обстежив кришку льоху. Причому у присутності дітей. Навмисне питав, чи не помічали вони великого цвяха, яким забивали кришку. Не грали під долівкою у війну, у розвідників чи інші ігри. Таємно від діда, Малки і Зуселя або з ними разом.

Гришко ретельно ялозив по кришці і біля неї, шукав слід від цвяха або сам цвях.

То сірник горілий мені тицьне, то трісочку, і кричить:

— Ось цвях! Ось цвях!

Так йому хотілося знайти.

Але я бачив, що ніякого особливого запору на кришці не існувало ніколи. Кришка тільки щільно налягала на мостини. Для підняття — будь ласка, скоба. І більш нічого і на додачу.

Я припинив пошуки і сказав Гришкові:

— Гришо, ти старший з усіх братів. За тобою стоять слідом Вова і Йося. Тобі було б приємно, якби про них казали, що вони брехуни? І всі ви, брати Гутіни, брехуни.

— Чому?

— Тому що коли один брат збреше, скажуть на всіх. Такий закон. Тобі було б приємно, якби через Вовку чи Йоську на тебе показували, що ти особисто — брехун ні за що ні про що?

Гришко мовчав.

Сказав Вовка:

— Гришко не бреше. Він не знає. Я бачив, як дід ходив тут з молотком і здоровенним цвяхом, хотів льох забити, щоб ми не лазили. А потім і каже сам до себе: «Шкода псувати». І не забив. А цвях поклав на підвіконня з молотком. Я взяв цвях. І молоток. Без дозволу. Ми їх загубили на річці. Потім. Дід молоток шукав і на нас відразу подумав. А про цвях не питав. Тепер ти питаєш. Ми й самі не знаємо, куди цвях подівся. Молоток великий, і то ми не знаємо. Про цвях тим паче.

— Добре. Зрозуміло. А всередину, в льох ви лазили?

— Лазили. Багато разів лазили. — Вовка взяв ініціативу. — Але потім дід сказав, що в льосі живе тато. Він мертвий, тому там і живе. І щоб ми не лазили і не турбували. Ми більше й не лазили.

Очі у Гришка були на мокрому місці. Він цитьнув на Вовку.

— Ну, то ви, отже, в льох не лазили після того, як вам дід заборонив?

Гришко відповів за двох:

— Без Вовки мені там робити нічого, а він боявся. Аж до мокрих штанів доходило. Що я його, мучити буду за це? Нічого там цікавого немає, у льосі. Ні їдла, нічого. Сама дурня. А де цвях, ми не знаємо. Навіщо вам цвях, дядю Мишо?

Перший раз за цей день він назвав мене як раніше — дядя Миша.

— Просто. Я цвяхи збираю. Деякі марки збирають. А я цвяхи. Мирон Шаєвич мені розповів, що дід Довид цікавим цвяхом льох забив. Ось я й подумав, знайду — собі попрошу. Ви б віддали?

— Звичайно, — серйозно відповів Гришко. Вовка повторив за ним. Як клятву.

І нічого хлопці про капшук не сказали. Якби бачили хоч раз у льосі — доповіли б. Отже — не бачили. Якби бачили, ниточка потягнулася б під такий настрій, Гришко б вивалив і як хитро вузол розв’язував-зав’язував, і таке інше. За списком.

Про які гроші казав Гришко в такому разі? Зараз тиснути — можна перетиснути. Зламати. Я відклав.

З’явилися у повному складі Мирон, Сіма і Сунька. Сіли за стіл.

Діти — тут же.

Кажу:

— Ось ми всі зібралися на велику раду з приводу подальшої долі наших дітей — Григорія і Володимира. Вони залишилися сиротами, це відомо. І перше питання тобі, Самуїле. Ти визнаєш, що лякав їх дитячим будинком?

Сунька пробурмотів, що не лякав, а лише окреслив ситуацію на їхнє ж прохання.

Я звернувся до Гришка, щоб повторив слова Суньки про дитячий будинок.

Гришко мовчав.

— Щоб це питання закрити, я роблю висновок: ніякого дитячого будинку не може бути. Григорій та