Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Люба мовчки підвелася, поправила сарафан. Спробувала приладнати відірвану спереду шлею, але відірвала її геть і відкинула далеко вбік.

— Як скажеш, Мишо. Скажеш — виростимо, скажеш — буду тебе кохати. Як зможу.

І швидко побігла назад. У річку обполоснутися не зайшла.

Коли я повернувся — Люба сиділа на клунках з речами.

Діденко метушився, перев’язував валізу. Кришка не закривалася. Від зусиль аж погнулася вся.

— Що ви там напхали?

Я відкинув верх. Сало в ганчірці, хліб, величезний рушник, ряднинка — та, з-під вишні, полотняна сорочка, кальсони, чоловіча білизна натільна на поворозках, чоботи майже зношені, валянки. Якесь непевне ганчір’я, допотопне, самоткане.

Я прибрав усе, крім сала і хліба.

— Миколо Івановичу, спасибі вам, звичайно, що ви для мене гостинці-подарунки зібрали. Від себе відриваєте. Але у нас із Любочкою все є. А вам і самому згодиться. Де ви нове купите?

Діденко згріб увесь мотлох з підлоги в купу, пом’яв, потім став запихати назад у валізу.

Люба махнула рукою:

— Мишо, треба забрати. Йому так спокійніше буде. Я просила, щоб залишив собі,— нізащо. — І лагідно звернулася до Діденка: — Миколо Івановичу, Миша не зі зла. Він навіть дуже вдячний. Ми заберемо. Ми обов’язково заберемо, і Миша носити буде. Будеш, Михайлику?

Вона так на мене подивилась своїм новим внутрішнім поглядом, що я кивнув.

Діденко зі старанності розпластався на кришці, але сил зав’язати навколо не вистачало. Про замок не могло бути й мови. Кришка відставала сантиметрів на десять.

Я зав’язав мотузку.

Машинально. Тим самим проклятим вузлом.

Посиділи кілька хвилин перед дорогою.

Діти не галасували.

Тиша стояла страшна.

І в тиші пролунав голос Петра:

— Ану, виходь! Ганнусю, Йосипу, на Ворсклу підемо! Сонечко високо, вода глибоко!

Діти вибігли надвір. Люба — слідом.

Ганнуся кричала, Йоська їй підкрикував.

— Петре, Петре, любесенький, ми їдемо додому, в Чернігів! За нами тато приїхав! Ми зараз їдемо! Ми поїдемо на потязі! І їсти будемо в потязі, і все-все в потязі! Просто на ходу! І спати будемо!

Петро стояв у плащ-наметі пам’ятником. Йому було жарко, піт стікав по обличчю. Обтікав пов’язку на очах — і стікав далі, на підборіддя, звідти крапав на брезент.

Петро мовчав. Усією головою повернувся до Люби. Вона не подавала голосу. Але він її почув.

Люба погладила його по руці.

Сказала:

— Прощавай, Петре. Приглянь за Миколою Івановичем. Дай я тобі плащ зніму. Ти в ньому просто в землю вріс. Жарко ж.

Петро відповів бадьоро:

— А я з ночі. Вночі не жарко. Вночі прохолода. Я цілу нічку гуляв. І коло Ворскли, і так, шляхом. А зняти я й сам можу. Я не інвалід. У мене руки є.

Він відштовхнув Любоччині руки і сам скинув плащ. Під плащем на ньому були самі штани.

Ноги босі, чорні від землі й трави.

А ганчірочка на очах біла-біла.

Люба ганчірочку помацала. Ніби погладила.

Діти на хату діденкову не озирнулися. І на Петра не озирнулися.

Сяк-так дісталися Чернігова.

У дорозі поведінка Люби мене насторожила. Вона мовчала. Мовчала й мовчала. І з дітьми мовчки, і зі мною.

Удома Люба одразу оглянула все, і перші її слова були такі:

— Треба ще купити розкладачку. Ти з хлопцями в кімнаті, а ми з Ганнусею на кухні будемо спати. Стіл звідти треба винести в кімнату — щоб для занять був. На кухні до підвіконня приробиш дощечку — для широти, там їсти будемо.

Я запитав, як вона почувається, чи не треба їй до лікаря. Судячи з виразу її обличчя. Про всяк випадок.

Вона сказала, що почувається дуже добре.

Я обійняв її, і вона мене теж обійняла. Але разом, заодно, ми не обійнялися. Не вийшло.

На поїздку в Остер я відвів собі день. Тому терміново вирушив. У повній міліцейській формі.

У Мирона хата стояла порожня. Усі на роботі. У хаті Довида теж порожньо. Двері навстіж.

Я там і влаштувався. Посидів трошки, заспокоївся з дороги.

Пішов на Десну — до Гришка й Вовки. Не сумнівався, що вони там.

Хлопці бовталися у воді поряд з іншими товаришами різного дитячого віку.

Завбачивши мене, хтось гукнув:

— Гришко, Вовка, тікайте!

Гришко з Вовкою вискочили з води і побігли в невідомому напрямку.

Я їх не зупиняв.

Сказав спокійно, але голосно:

— Хто сказав, щоб хлопці тікали, зараз же вийти до мене. Інакше погано буде всім. Якщо ти не боягуз, звичайно. Якщо боягуз, сиди на місці. Нехай вийдуть інші. Вони вийдуть не боягузами, а навпаки, чесними радянськими громадянами.

Вийшло п’ятеро пацанів. На невеликій глибині залишився один, намагався ховатися з головою.

Я запитав у того, що ближче стояв:

— Як його звуть? — і зневажливо кивнув у воду.

— Васька.

— Нехай сидить до посиніння. Знайдіть Гришка з Вовкою і приведіть додому. Я там буду. Скажіть, щоб не боялися. Щоб нічого тепер не боялися. Я їх перед усіма вами оголошую рідними своїми дітьми. Зрозуміли?

Повернувся і рівним кроком рушив назад.

Був певний розрахунок на враження, адже діти особливо враження й розуміють. Їм здається, якщо по-простому, то це неправда.

Гришко з Вовкою нагнали мене ще в дорозі. Не крикнули, пленталися позаду. Перешіптувалися.

Я не подавав виду. Різко обернувся і засміявся сміхом, який їм завжди подобався.

Хлопці застигли на місці.

Гришко сказав:

— Ти нас у міліцію не посадиш?

— За що? — Я здивувався і все своє здивування показав голосом і руками.

Гришко промимрив:

— Ну… Я подумав… Безпритульників у