Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Мені це свідчить про те, що Євсей був з Лаєвською в чомусь дуже заодно. І до того дуже, що потім застрелився, залишив своїх трьох дітей і кохану дружину напризволяще.

Гроші, які Зусель у Чернігів тягнув і десь загубив або ще щось — окрема історія. Може, вони й не з капшука. Вони — це інше.

І може, Гришко саме ці гроші мав на увазі.

Я навіть не розмірковував, а внутрішньо повзав і повзав навколо капшука із золотом і папірцями у вигляді грошей, про які, до речі, Мирон нічого окремо не сказав, і навіть начебто не помітив їх особо, аж до кружляння по всьому тілу — з голови до п’ят, з п’ят до голови, і вростав у землю, втискався. А гора наді мною височіла і височіла. Височіла і височіла. Висотка, яку треба було взяти. Незважаючи на жертви. Наперекір ворогові.

У Рябину прибув уночі.

Наздогін мені брехали собаки. І я сам собі здався собакою. Бігаю, бігаю, як за своїм хвостом ганяюся. І нюх у мене наче заварений: дуже гарячим нагодували. Або сам хапонув.

Скільки разів робив план. І кожного разу план зривався або відсувався. І відсувала його пухкими руками Лаєвська. Відсувала і відсувала. І не в певний бік, а так — немов тарілку з несмачною їжею.

Тому що вона — Лаєвська Поліна Львівна — сита по горло. Їй нікуди поспішати.

А я — голодний. Мені горить.

І жодного разу за весь час дороги не згадав про зниклого Зуселя. Про гроші, що у нього нібито були, — сто разів. А про нього як такого — жодного разу.

У хату до Діденка не стукав. Завалився спати просто в садку під вишнею. Ряднинка там валялася. Суха трава в головах — напевно, старий дрімав удень. Я на його місце і прилаштувався.

Подумав з радістю: пощастило. Ніяких слів пояснювати не потрібно. Нікого будити не довелося.

Встав до півнів. Тихенько стукнув у шибку.

Виглянула Любочка. Відчинила двері. Ми обнялися міцно-міцно.

Я шепнув, щоб вона пішла за мною.

Люба запитала на ходу:

— Що сталося? Ти надовго?

Повернувся до неї всім тілом:

— Нічого не сталося. Сьогодні ми з дітьми їдемо. Сідай, треба важливе тобі сказати — і пакуй речі. Сідай, сідай.

Любочка опустилася на лавку, на самий край.

Сказав:

— Довид Басін помер. Гришка і Вовку ми беремо до себе. Де двоє — там четверо. Так, Любочко?

Люба заплакала.

Але вимовила тверде:

— Так.

Діденко до моєї появи поставився спокійно. Радості не виявив, але й не бурчав.

Сказав:

— Забираєш, отже, своїх. Термінова евакуація.

Я не відповів нічого.

Діти мені зраділи, звісно. Я їх довго обіймав і притискав до серця.

Ганнуся взяла мене за руку і секретним голосом прошепотіла:

— Ходімо в сарай, я тобі покажу щось.

Йоська побіг за нами. Я, щоб він не спіткнувся, взяв його на руки.

Увійшли у хлів. Ганнуся як у музеї показала пальчиком на щось біля стінки. Дошки, інструменти.

— Тату, дідусь собі труну робить, щоб у ній лежати під землею. Ми йому допомагаємо.

Йоська притискався обличчям до моєї шиї і повторював кожне Ганнусине слово нерозбірливою дитячою мовою.

Ганнуся підвела мене близько. І правда, на двох пеньках стояла труна. Ще не до кінця зроблена. Дошки обстругані гладко.

Ганнуся з гордістю провела по них долонею:

— Нічого не має колотися. Ми з Йоською самі перевіряємо. Ми любимо дідуся і хочемо, щоб йому було добре. Ще залишилося віко, і дідусь буде вмирати.

Я слухав і дивився. Але якоїсь миті втратив нитку. Здалося, що я уві сні. Тільки вага Йоськи не дала мені остаточно прикрити очі й опуститися на тверду землю, хоч дуже хотілося.

Йоська запросився з рук.

Він пішов до відчинених дверей і гукнув:

— Діду, ми тут! Покажи татові, як ти будеш лежати.

Зайшов Діденко. Засміявся.

— Ану геть, дурники малі!

Діти весело канючили, щоб він улігся.

Я мовчки спостерігав.

Але коли Діденко став примірятися, як зручніше залізти в труну, не витримав. Схопив його поперек живота — зі спини і відкинув убік.

Старий упав обличчям униз.

Діти перестали сміятися. Йоська закричав. Ганнуся заплакала.

Діденко повернувся на спину, завовтузився, відразу підвестися не зміг. Діти кинулися допомагати.

Я вискочив із сараю на сонце. До нас йшла Любочка. У сарафані. Ноги крізь матерію світилися високо.

Я сказав:

— Мені погано. Дуже погано.

Непевна усмішка зникла з обличчя Любочки.

Я додав:

— Зараз підемо на річку. Удвох. Так?

Люба кивнула.

Вона поставилася до мене без ніжності, але й не відштовхнула. Звичайно, я, як чоловік, у такий момент не став чекати, але все-таки.

Ми лежали в траві і не дивилися одне на одного. Немовби щойно мало місце не кохання між чоловіком і дружиною, а непорозуміння між чужими людьми.

— Любо, про що ти думаєш? — запитав, щоб подати свій голос. Щоб вона згадала, що це я. Щоб зрозуміла, що я тут і я був з нею хвилину тому.

— Пора збиратися. Думати ніколи, Мишо. Ніколи думати.

Люба заплакала. Не як бувало іноді з нею — нишком, а вголос, просто мені в обличчя.

— Як ми будемо жити, Мишо? Як ми будемо годувати дітей?

Я зрозумів: у жінки істерика. Я трохи мазнув її по щоці, не ляпас, а я не знаю що. У всякому разі, не дуже боляче. Як іще припинити?

Вона затихла. Але погляд лишався непевний. Звідкись ізсередини, із глибини.

— Любочко, дітей виростимо. Нам би з тобою бути разом.