Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Лаєвською. Зупинилися у Файди. Лаєвська показала Мирону капшук і розпорядилася в наказовому тоні, що треба заховати. Але так, щоб швидко дістати в разі необхідності. Євсей був у формі, показав посвідчення особи.

Євсей порадив зробити схованку десь у хаті, щоб під невсипущим контролем. Мирон відмовився навідріз. Як вибір запропонував хату Євки Горобчик. Хата тоді стояла забита, Євка переїхала до Чернігова. Так і зробили.

Євсей сам усе влаштував. Ходив самостійно вночі під прикриттям темряви. Двері там трималися на чесному слові, і Євсей проник фактично без перешкод. Про що весело розповів згодом. Місце описав Мирону точно і попередив, щоб розв’язувати не намагався. Потім не зав’яже, як було. Якщо знадобиться — Мирону дадуть знати, і він доставить капшук куди треба.

Уранці він і Лаєвська поїхали до Чернігова. Перед від’їздом гостей Мирон не витримав і запитав, хто може розпорядитися, щоб капшук віддали, як він дізнається, що це не провокація. Крім Лаєвської і Євсея, звичайно. Лаєвська відповіла, що коли не вона і не Євсей, то ніколи й нікому не віддавати. А точно сказала так: «Хто коли-небудь знайде, того й буде».

Тому коли в Острі стало відомо про смерть Євсея, а Довид з хлопцями з’явився тут на помешкання, Мирон захвилювався і найперше зв’язався із Лаєвською на предмет подальшого. Поліна заспокоїла порадою не думати про що не треба.

Незабаром Довид із Зуселем, Малкою і хлопцями заселився в хату. Це коли Євка остаточно перебралася в Чернігів. Уважалося, що хату Довид купив. Мирон став часто до них ходити. З одного боку — по совісті, а з іншого — від постійного неспокою за цінності в льосі. У зв’язку із неминучою зимою він висловив припущення Довиду, що добре б запастися картоплею та іншими овочами. Шкода, що льох у Горобчиків завжди славився вогкістю і протіканням. Зголосився надати сприяння з цього приводу.

Спускатися й обстежувати Довид і Малка відмовилися, оскільки східці на вигляд були гнилі. Що було правда. До того ж Євсей перебив кілька поперечок, щоб відвести очі.

Мирон порався в льосі показово, а коли виліз, зробив висновок, що треба забути про це лихо. Уся хата стоїть на чесному слові, а льох — перша загроза. Там підпірка на підпірці, і все гниле. Краще забити кришку. Від хлопців. Щоб не лазили. Довид сам забив величезним цвяхом. Овочі вирішили запасати в ямі на подвір’ї. А також Мирон обіцяв надати своє приміщення без обмежень.

Між іншим, я жодного забитого цвяха не виявив. Відкинув кришку і заліз.

Тому уточнив:

— Хто цвях висмикнув? Не ви? Я тут валявся непритомний, Довид у лікарні. Більш нікому.

Мирон запевнив, що не він. Що він не те що на цвях, а взагалі в бік льоху й не дивився навіть у страшному сні. І запитав:

— Вірите?

Я відповів:

— Вірю. Тепер ось що я вам остаточно скажу. Ваша роль мені ясна. Роль негарна. Ви Лаєвську боїтеся. Ваша поведінка з Євкою неблаговидна. Так, Лаєвська вас до дівки штовхнула. Але подальше — на вашій особистій совісті. Не буду вас лякати, що Суньці розповім. Сунька дорослий. Він розуміє, не та мати, що народила, а та, що виховала. Хоч з нього портрет Євчин малюй. Уважаю, що хлопець здогадається самостійно. Або хтось підкаже несамохіть. Але Сунька вам саме поведінки вашої не пробачить. А я йому про поведінку й розповім. Якщо знадобиться. Матір — матір’ю, а поведінка — поведінкою. З Вовкою і Гришком вам зрозуміло. Я їх забираю. Сімі переказуйте вітання і подяку. Я негайно їду. Чекати-прощатися не буду. Хлопцям скажіть, що скоро повернуся за ними. Капшук у вас поки що. Хоч під подушку засуньте, хоч куди. Спитаю з вас.

Мирон вислухав мій вирок приречено. Але я знав, що в голові у нього інше: в голові у нього своя правота. І з цієї правоти я його не звернув.

Зараз у нього в голові радість. І ця радість від того, що він мені не все виклав. Із-під нігтів своїх не все. Але мені треба було залишити йому хоч що-небудь. Щоб він мене не до смерті ненавидів. Не до смерті.

Брехня про те, що Довид був не в курсі — мене не обдурила. Довид, звичайно, про капшук знав. Хіба такий господар, як Басін, — чужу людину у свій льох запустить і довірить висновувати: можна там картоплю тримати чи ні?

Ні. Довид був у курсі.

Але чому Мирон мертвого вигороджує? Навпаки, звалив би на Довида і капшук, і все.

У голові у мене склалася відповідь.

Коли Довид переселився в Євчину хату, Лаєвська розпорядилася, щоб коштовності Довид узяв до себе і сховав. А щоб він сховав і не подивився, що всередині і скільки, — неприпустимо. Він дивився. Таємно від Лаєвської. А вузол йому хто зав’язував? Пацан? Гришко? Якщо Гришко, то капшук міг і після Євсеєвої смерті до Довида потрапити. І вигадки Мирона про те, що Євсей з Лаєвською заодно приїжджали, копійки виїденої не варті.

Тоді від розповіді Файди не залишалося нічого. А так не буває. Якщо людина дає неправдиві показання, обов’язково якусь правду використовує. Спирається хоч на що. Щоб не заплутатися остаточно.

Почав міркувати спочатку.

Для надійності присів на траву — на узбіччі Київського шляху — в очікуванні попутки час дарма не витрачався.

Яка мені різниця, як золото опинилося у Довида буквально?

Різниця саме в тому, чи була Лаєвська в це замішана.

Мирон стверджує, що була.

Головне, беззастережне і ясне — спочатку вузол робив Євсей. Отже, Євсей і привіз капшук. Мирон йому чужий. А Лаєвській не чужий. Євсей би до чужого з таким вантажем не заявився. А Лаєвська до рідного, та ще й залежного по всіх швах — з’явилася з упевненістю, що всі накази виконає. Мирон Євсея не знав. Придумати його образ зі слів Лаєвської — навіщо плутати зайве?

Ні.

Саме тут була крапля правди, на яку Мирон спирався всім тілом.

Капшук привезли Лаєвська з Євсеєм. Потім Мирон віддав його Довиду.

Мені це свідчить