Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

одне покоління поляків. Цей твір відіграв велику роль у формуванні новочасного польського націоналізму з відповідними стереотипами, в т. ч. стереотипами ненависті до сусідів. Ці стереотипи спрацювали під час боротьби Польщі за незалежність у 1918–1920 рр., коли поляки опинилися в стані військової конфронтації з українцями й литовцями. Давали вони про себе знати і в міжвоєнний період. Ці стереотипи були частково приглушені за часів «народної Польщі». Однак їхнє поновлення відбулося в посткомуністичний період, свідченням чого є фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем».

Правда, фільм вийшов дещо «проукраїнським». Найяскравішим героєм цього блокбастера став Богун. А Хмельницький, якого талановито зіграв Богдан Ступка, міг сприйматися кіноглядачем позитивно. Ця «проукраїнськість» фільму має своє пояснення. Справа не лише в симпатіях Гофмана до України, які він неодноразово демонстрував. Фільм знімався тоді, коли між Польщею й Україною настав «період дружби» і Польща була кровно зацікавлена в існуванні незалежної України як своєрідного буфера між нею й Росією. Звідси й «проукраїнські симпатії».

Відбулася також переоцінка особи Хмельницького в польській історіографії. Хмельниччина, як і гайдамаччина, втратили свою актуальність у «історичних війнах» поляків і українців. Тепер на перший план вийшли питання діяльності ОУН, УПА й «волинська різанина». Демонізація Хмельницького відійшла в минуле. Польські історики почали підходити більш зважено до оцінки діянь козацького гетьмана.

Серед найбільш помітних у польській історіографії праць про Хмельниччину, що з’явилися в останні роки, варто назвати монографії Януша Качмарчика «Богдан Хмельницький» (1988, перевидання — 2007)[387] та Владислава Сєрчика «На палаючій Україні» (1998), де йдеться про події козацького повстання 1648–1651 рр.[388] Польські автори ладні визнавати непересічні здібності Хмельницького, говорять про те, що його діяльність призвела до кардинальних змін у історії Польщі та України, навіть була спрямована на побудову Української держави. Таку оцінку цього історичного діяча зустрічаємо в книзі «Польща. Нарис історії» (2015), видану польським Інститутом національної пам’яті українською мовою. «Богдан Хмельницький... — читаємо в ній, — одна з найсуперечніших постатей в історіографії XVII ст., яку часто порівнювали з Олівером Кромвелем. Одні бачили в ньому керівника боротьби за незалежність і суспільне визволення українського народу, котрий реалізував велику мрію про побудову руської державності, інші — підступного бунтаря проти своєї вітчизни, зрадника, який запросив ворогів: татарів, московітів і шведів. Польська історіографія однозначно оцінює постать цього українського національного героя. Для неї повстання, яке розпочав з приватних причин Хмельницький, не лише спричинилося до спустошення України й послаблення міжнародного положення Речі Посполитої, але й штовхнуло першу в руки Москви й сприяло її перемозі в конфлікті з польсько-литовською державою. Це закінчилось поділом України, а через сто років зміцніла Російська держава поклала край існуванню Речі Посполитої. Зрозуміло, Хмельницький був добрим організатором і чудовим політиком і дипломатом, що мріяв про власну державу на Україні»[389].

Словом, у польській літературі відбулася переоцінка особи Хмельницького. Зараз маємо загалом нейтральне ставлення до козацького гетьмана. При цьому звертається увага на його таланти. Свідомо чи несвідомо польські автори підводять до думки: Річ Посполита в середині XVII ст. мала достойного противника.

На цьому можна поставити крапку...

Чи далі буде?

Єврейський погляд на Хмеля

1648 рік у Речі Посполитій став роком катастрофи не лише для польських шляхтичів, а й для євреїв. Повсталі козаки вбачали в останніх своїх ворогів.

Зрозуміло, православні дивилися на євреїв як на чужих. Але говорити про значне поширення на українських землях антиюдейських настроїв перед Хмельниччиною немає підстав. Хоча не без того, що такі настрої в православних церковних середовищах фіксувалися[390]. Однак у цьому випадку спрацювали не лише чинники релігійні. Немале значення для поширення антиєврейських настроїв мали причини економічного характеру. Представники єврейства часто ставали орендаторами в шляхтичів і збирачами податків. Інститут оренди, своєю чергою, був чинником посилення експлуатації селянського населення й викликав нарікання. Про цей чинник як про одну з причин Хмельниччини писалося в Літописі Самовидця[391]. У козацькій літературі, а потім українській та російській популярними стали оповіді про оренди євреями православних церков, про те, що орендатори не дозволяли хрестити дітей, вінчати молоді пари, відспівувати покійників допоки їм не заплатять. Насправді у цих розповідях було більше православної міфології, ніж відображення реального стану речей.

Не останньою причиною бід євреїв було те, що серед його представників знаходилося чимало заможних людей. Для них Річ Посполита ніби стала «раєм». Відомий єврейський хронікер Натан Гановер характеризував цю державу як «найдивовижнішу прикрасу всесвіту», «країну пишноти і достатку, де все діялося правильно та справедливо і в чистому благочесті»[392]. Повсталі ж козаки, образно кажучи, здійснювали експропріацію експропріаторів. У принципі, для них не було великої різниці, кого грабувати — чи то шляхту (якої б вона не була етнічної приналежності й конфесії), чи то міщан. Грабували вони навіть православні монастирі. То що вже говорити про іновірних юдеїв!

За словами Френка Сисина, євреїв під час Хмельниччини, «очікували масові вбивства, татарський полон, насильне прийняття іншої віри та вигнання»[393]. Справді, там, де проходили козацькі й татарські загони, відбувалося нищення євреїв. Про це детально писав Літопис Самовидця[394]. Частина євреїв гинула не від козацької шаблі, а від захворювань, голоду, важких умов життя. Налякані козацькою «ребелією», вони покидали місця проживання й втікали в Польщу, аж за Віслу, а то й далі на Захід. Деякі євреї, що не встигли чи не змогли покинути свої домівки перед козацькою інвазією, приймали православ’я. За тогочасними поняттями, вони переставали бути євреями. Щоправда, частина хрещених євреїв, коли минала небезпека, знову поверталися до юдаїзму. Та все ж якась частина лишалася православною. Навіть деякі з них зробили кар’єру в козацькому середовищі. Окремі козацькі старшинські роди (Герциків, Маркевичів, Крижанівських та інші) мали єврейське походження[395].

Євреї відносно спокійно в 1650 р. займалися торговими оборудками з козаками й скуповували в них награбоване. Можливо, це виглядає парадоксально, але Хмельниччина, в певному сенсі, сприяла утвердженню євреїв на українських землях. Частина з них зуміла пристосуватися до умов воєнного лихоліття, отримуючи зиск із продажу награбованого.