Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

а й всередині одного народу — русинів. Один з героїв роману, шляхтич Зачвіліховський, говорить, що йому краще померти, ніж спостерігати «війну домову». «Хто на Низу?» — запитує він. І відповідає: «Русини». А хто у війську князя Яреми і почтах панських? Русини. «А хіба мало їх у обозі коронному?» — питає цей герой роману.

Сенкевич виводить у романі образ Адама Киселя, який намагався примирити козаків і владу Речі Посполитої. Про себе той говорить, що є русином, походить із князів Святольдичів і любить свою землю. Тому прагне миру задля добра для своєї батьківщини. В українській же літературі Кисіль переважно представлений як запроданець на службі в поляків. У нього, мовляв, руська кістка обросла польським м’ясом. До речі, ця образна фраза приписується Хмельницькому.

«Війна домова» для Сенкевича руйнує усталені суспільні зв’язки, повсюдно починають панувати ненависть і зло.

«Людям здавалося, — пише він, — що небеса зненацька впали на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром коронних військ, які досі завжди перемагали в битві з козаками, взяття у полон гетьманів, страшна пожежа, що охопила всю Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства — усе це сталося так раптово, що люди майже повірити не хотіли, щоб стільки бід відразу могло впасти на долю однієї країни. Багато хто й не вірив, дехто заціпенів від жаху, дехто з’їхав із глузду, дехто пророкував пришестя антихриста, і близькість Страшного суду. Урвалися всі суспільні зв’язки, усі стосунки, як людські, так і родові. Припинилася усяка влада, зникли відмінності між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини і пустило їх гуляти по світу; вбивство, грабіж, віроломство, озвіріння, насильство, розбій і безумство заступили працю, чесність віру й сумління. Здавалося, що віднині людство уже не добром, а тільки злом жити стане, що зовсім змінилися серця й уми, що вважають тепер святим те, що колись було ганебним, а ганебним те, що колись було святим. Сонце не світило вже над землею, бо її заступили від нього дими пожеж, ночами замість зірок і місяця світили пожежі. Палали міста, села, костьоли, двори, ліси. Люди перестали говорити, тільки стогнали або вили, як собаки. Життя втратило будь-яку ціну. Тисячі гинули без слова, без згадки. А з усіх цих поразок, убивств, стогонів, димів і пожеж виростав вище і вище один чоловік, стаючи дедалі грізнішим і величнішим, він майже затуляв уже світ білий, відкидаючи тінь від моря до моря.

Це був Богдан Хмельницький.

Ю. Коссак. «Зустріч Тугай-бея і Хмельницького під Корсунем»

Двісті тисяч озброєних і окрилених звитягами людей стояли тепер ладні на все, варто було йому поворухнути пальцем»[382].

Сенкевич на фоні цього «кінця світу» малює психологічний портрет Хмельницького. Цей портрет, хоча автор і спирається на певні джерела, є дуже суб’єктивним. Але він яскравий, вражаючий. І багатьма читачами сприймався як правда.

«Буря перевершила усі сподівання, — читаємо в романі. — Сам гетьман спочатку не усвідомлював своєї могутності й не розумів, як високо він виріс. Він поки що ставився до Речі Посполитої лояльно, законослухняно і з вірністю, бо не знав, що поняття ці, як пусті, він міг уже топтати. Однак у міру сил зростав у ньому і той незмірний, мимовільний егоїзм, рівного якому історія не пам’ятає. Поняття зла і добра, злочину і цноти, насилля і справедливості злилися в душі Хмельницького в одне з почуттям власної кривди і власного добра. Той був для нього шанований, хто був із ним; той злочинець, хто йшов супроти нього. Він був ладний нарікати й на сонце, вважаючи це для себе особистою кривдою, якщо воно не світило тоді, коли це йому було потрібно. Людей, події й увесь світ він міряв власним «я». І попри всю хитрість, усе лицемірство гетьмана була якась жахлива добра віра у такому його підйомі. З неї випливали не лише усі провини Хмельницького, а й добрі вчинки, бо наскільки не знав він міри у знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть мимовільні послуги, які йому робили.

Тільки коли напивався, тоді забував він про добродійство і, гаркаючи в безумстві, віддавав з піною на губах криваві накази, про які згодом шкодував. А в міру того, як росли його успіхи, п’яним він бував дедалі частіше, бо дедалі більший огортав його неспокій. Могло здатися, що тріумфи підняли його на такі висоти, на які він сам підійматися не хотів. Могутність його вражала не лише інших, а й його самого. Велетенська рука бунту, підхопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю і невблаганно, але куди? Як усе це могло скінчитися? Піднявши бунт в ім’я власних кривд, цей козацький дипломат міг сподіватися, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне перемови, що йому запропонують прощення, задоволення за кривду і шкоду. Знав він добре Річ Посполиту, її терпеливість, безмежну, як море, її милосердя, що не мало меж і міри...»[383]

Сенкевич ідеалізував Річ Посполиту. І не дивно. Про її відновлення мріяла польська шляхта. Ця держава в романі постає як «невмируща». Вона, навіть будучи ослабленою, здатна знайти в собі сили, щоб постати, відновитися. Тому «Хмельницький розумів також те, якою страшною попри всю слабкість буде відсіч цієї Речі Посполитої»[384]. Звідси неспокій козацького гетьмана, його бажання заглянути в майбутнє: «Хмельницький питав ворожбитів і з зірками радився, і сам удивлявся у прийдешнє — але бачив перед собою лише темряву. Часом від страшної тривоги у нього ставало сторчма волосся на голові, а з грудей, неначе вихор, виривався розпач. Що буде? Що буде?»[385]

У романі «Вогнем і мечем» автор, малюючи поразки війська Речі Посполитої, не втрачає надії. Рано чи пізно поляки мусять дати відсіч козацькій «ребелії». «...кожен тріумф Хмельницького, — пише він, — був для нього самого небезпекою, бо наближав мить пробудження сонного лева і робив дедалі неможливіші мирні перемови. У кожній перемозі була прихована прийдешня поразка, у кожному захопленні — на денці гіркота»[386]. Закономірно, роман завершується Берестецькою битвою, коли «сонний лев» пробудився і завдав поразки козацькій армії.

На трилогії Сенкевича «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський» виховувалося не