Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

добре знаними. Під їхнім впливом Генрік Сенкевич (1846–1916)[373] відмовився від написання роману про короля Владислава ІІ Варненьчика й почав роботу над відомою трилогією, куди ввійшли романи «Вогнем і мечем» (1883–1884), «Потоп» (1884–1886) і «Пан Володийовський» (1887–1888). Ці твори сформували в уяві поляків кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. образ «козацької України», сприяючи загостренню конфронтації між поляками й українцями.

У першому романі, «Вогнем і мечем», ідеалізується боротьба польської шляхти проти українського козацтва за часів Хмельницького. У другій частині трилогії, «Потоп», зображені події війни поляків проти шведської інтервенції в 1655–1656 рр. У третьому романі, «Пан Володийовський», оспівуються їхні подвиги у період турецького нашестя (1672–1673 рр.).

Смерть Подбипенти під Збаражем. Ілюстрація до другого видання роману «Вогнем і мечем» у 1886 р.

Хоча дії означеної трилогії відбуваються переважно на українських землях, насправді Сенкевич Україну погано знав. Він ніколи не жив тут. Україна для письменника була чимось далеким і чужим.

Незнання України, а також шляхетський консерватизм визначили його ставлення до українського козацтва, в якому Сенкевич переважно бачив руїнницьку силу.

Таке ставлення виявилося прийнятним у польському середовищі. Колишнє романтичне уявлення про українського козака відходило в минуле. Польська еліта розраховувала, що Листопадове 1830–1831 рр. та Січневе 1863 р. повстання будуть підтримані українцями. Але, за великим рахунком, цього не сталося. Поляки затаїли образу. До того ж непрості польсько-українські стосунки загострилися, особливо це стосувалося Галичини. Негативне ставлення до України, її козацтва стало поширеним серед поляків. Цим скористався Сенкевич, роздмухуючи в своїх творах антиукраїнські настрої.

Це виразно бачимо в романі «Вогнем і мечем»[374], який став одним із найбільш читабельних творів польської літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

При написанні цього роману письменник не лише звертався до праць з історії (наприклад, згаданого Кубалі), а й серйозно вивчав документальні джерела. Головним позитивним персонажем твору є князь Ярема Вишневецький. Автор зображує його як ревного католика, котрий веде безкомпромісну боротьбу проти українських козаків. Але в часи Сенкевича князя Ярему добряче призабули. Та він фігурував на перших ролях у польській літературі середини й другої половини XVII ст., яку письменник спеціально вивчав. Низку сюжетів для свого роману Сенкевич узяв з цієї лектури. Звідси інтерес письменника до Вишневецького. Він «воскресив» його, намагаючись адекватно передати історичні події вікової давнини. Інше питання, наскільки правдивим вийшов у нього образ князя.

У романі Сенкевича «Вогнем і мечем», який загалом належить до літератури часів позитивізму, зустрічаються елементи романтизму. Це стосується описів степового Дикого поля, яке стало пристанищем козаччини. Степ постає в творі амбівалентно: то він небезпечний, грізний і таємничий, то — гарний, барвистий і навіть опікунський.

У романтичному дусі Сенкевич зображує навіть деяких козаків. Романтичним героєм постає Богун. Певні риси романтизму простежуються і в зображенні Хмельницького.

Останній порівнюється з Вишневецьким. Це два велетні. Й водночас антиподи. Ось один з перших «портретів» Хмельницького в романі: «І все-таки в обличчі цього чоловіка було щось особливе — якась зачаєна сила, що нею, наче полум’я жаром, дихало усе його єство, якась незламна воля, котра свідчила: чоловік цей ні перед ким і ні перед чим не відступить. Така ж воля була й в обличчі князя Ієремії Вишневецького...»[375]

У образі Хмельницького відчувається щось загадкове й... апокаліптичне. На початку твору він дарує свою каблучку одному з головних героїв роману, Скшетуському, й говорить таке: «Каблучка ця обереже тебе від біди і захистить, коли настане день судний, а я тобі повідаю, що день цей уже наближається до Дикого поля»[376].

Події роману розгортаються з часу втечі Хмельницького на Запоріжжя (зима 1647/48 року) до Берестецької битви (червень 1651 р.). Остання для Сенкевича — грандіозна подія: «У полі під Берестечком зустрілися дві багатотисячні армії, і там відбулася одна з найбільших в історії світу битв. Відгомін якої прогримів на всю тодішню Європу»[377].

В особі Хмельницького, який піднімає повстання, ніби зібрана уся потуга козацького бунту — потуга темна, «люциферська». «Видно було, — пише про нього Сенкевич, — що він тепер уособлює собою страшну силу всього Запорожжя. Це вже був не скривджений Хмельницький, що втік на Січ через Дике поле, а Хмельницький — гетьман, кривавий демон, велетень, котрий помщається мільйонам за свою кривду»[378].

Козацька війна — майже предтеча Апокаліпсису. Вона є «гнівом Божим» і карою за гріхи. А Хмельницький символізує пришестя антихриста, який випустив з пекла всілякі злодійства.

У романі чимало уваги приділено перемогам козаків над польськими військами. Іноді про це говориться в романтичному дусі: «Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою: Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Хмельницький найперше об’єднався із важкою кримською раттю. Удар падав за ударом — нічого іншого, як воювати, не лишилося»[379].

Сенкевич спеціально акцентує увагу на небезпечному союзі козаків і татар. «І все-таки ланцюгів він (тобто Хмельницький. — П. К.) не розірвав, а ще надів на себе нові, важчі, — з осудом говорить письменник. — Це було видно з його стосунків з Тугай-беєм. Цей запорозький гетьман у серці Запорожжя посідав друге місце після татарина, покірно терпів його гордовитість і зневажливе понад усяку міру ставлення, це були стосунки ленника і зверхника. Але так мало бути. Хмельницький усім своїм впливом серед козаків завдячував татарам і хановій ласці, речником якої був дикий і лютий Тугай-бей»[380]. Проте Хмельницький сподівався використати татар собі на користь. Він, читаємо далі в романі, «умів поєднувати свою незмірну гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з хитрістю. Це був лев і лис, орел і змія»[381].

Сенкевич пророкує, що «кримські погани» накладуть українцям на шию ланцюги й змусять веслувати на галерах. Та письменник не має співчуття до України. Вона сама винна, що повстала й вдалася до авантюри з татарами.

Хмельниччина трактується в традиційному для польських авторів дусі як «війна домова», тобто громадянська. Це — братовбивча боротьба та безпричинна різня. І це не лише громадянська всередині держави, Речі Посполитої,