Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Ні, аж ніяк. Як ви гадаєте, чому хтось міг бажати вашій матері смерті?

— Не знаю. Коли я був малим, то думав, що, можливо, це як у детективних фільмах. Може, вона побачила щось, чого бачити не мала. А тепер? Не знаю. Важко навіть уявити, щоб хтось її ненавидів.

— А що казав ваш батько?

— Нічого. Ми не дуже близькі. Може, він раз чи два говорив, ніби вона просто пішла й обкололася зі своїм хлопцем-наркоманом. Та спитайте будь-кого, хто її знав, і вам скажуть, що вона б мене тут не лишила. Принаймні не з власної волі. Тобто, ну хто залишить тут дитину геть саму?

— Не знаю, Роберте. Не знаю. Та спробую дізнатись, що сталося насправді.

Це не порожня обіцянка. Та щоб її виконати, я маю почати з глибин темного минулого Сари — і, можливо, її першої зустрічі з убивцею.

Розділ 63

Садиба

Джулі Лейн вітає мене на порозі теплою усмішкою на виснаженому обличчі. У темному волоссі, затягнутому бірюзовою стрічкою, ховається кілька сивих пасом, через що важко визначити її вік.

З кінця шістдесятих до початку вісімдесятих у них із чоловіком був дитячий притулок на цій фермі на краю Ред-Гука. Її великий будинок, за яким видніється гора Монтана, оточений високими ялинами, що вирізняються на тлі голих пасовиськ.

— Місіс Лейн, я Тео Крей. Ми спілкувалися телефоном. Я займаюсь дослідженням історії Монтани.

— Так, так, звичайно.

Вона відчиняє двері і впускає мене.

У вітальні, що, здається, застигла в часі з 1970-х, стоїть блідо-помаранчевий диван. Серед поступок сучасності лише телевізор із пласким екраном та iPad, на якому відкритий кросворд.

Я сідаю на диван поруч із її м’яким кріслом.

— Як я вже казав телефоном, я займаюся генеалогічним дослідженням і хотів би поговорити з вами про деяких дітей, що пройшли через ваш притулок.

— Гаразд. Якщо чесно, я мало знаю про їхнє минуле. У нас тут були всякі діти. Білі, мулати, індіанці, змішані. Це не мало значення. Ми лише хотіли дати їм гарний дім і робили для цього все, що було в наших силах.

Хочеться одразу ж перескочити до суті й спитати, чи не було серед тих дітей потенційних маніяків, та я мушу рухатись поволі.

— Якого віку це були діти?

— Ми обирали підлітків. Проблемних підлітків, як казав мій чоловік. Та вони були хорошими.

— Без проблем із поведінкою?

Вона сміється.

— Це ж підлітки. Проблеми з поведінкою були у всіх. Але так вони просто намагалися привернути до себе увагу.

— Зрозуміло. Пам’ятаєте дівчину на ім’я Сара Івз?

На якусь мить вираз обличчя Лейн змінюється, потім вона злегка хитає головою.

— Ні... не зовсім. Чи, може, так? Вона була однією з наших?

— Жила тут на початку вісімдесятих. Два роки. А тоді полишила притулок. Оселилася неподалік.

— Можливо. Може, маєте її фото?

Я показую знімок, що його мені дав син Сари.

— Тут їй років двадцять.

— Так, — каже Лейн, якийсь час роздивляючись світлину. — Тепер пригадую.

— Може, пам’ятаєте про неї щось конкретне?

— Ні, це навряд чи. Повторюся, я не всіх пам’ятаю. Стільки облич. Самі розумієте.

Я бачу, що ця жінка приховує набагато більше, аніж дозволяє собі сказати.

— Я нещодавно розмовляв із її сином. Йому було б дуже цікаво дізнатися, якою мати була в дитинстві.

— З сином? У Сари був син?

Те, як засяяло обличчя Лейн від згадки про дитину і як вона вимовляє «Сара», свідчить про те, що вона була з нею знайома значно ближче, аніж удає.

— Так. Приємний хлопець. Це він дав мені фото.

— Можна глянути ще раз?

Я передаю їй знімок. Вона бере його й тримає обома руками.

— Скільки хлопцю років?

— Тридцять два.

Лейн дивиться вбік, роблячи підрахунки.

— А. Такий молодий?

Щось у її голосі підказує мені, що вона раптово втратила інтерес. Жінка повертає мені фото.

Чому їй було б цікавіше, якби хлопець був старшим? Чи не тому, що вона, можливо, подумала, ніби знає батька?

— У Сари був хлопець? — питаю я.

Очі Лейн щуляться.

— Ми тут такого не дозволяли. Дівчатка жили нагорі, а хлопці — у будиночку біля сараю.

— Розумію. Я нічого не мав на увазі.

— У нас тут все було вкрай суворо. Мій чоловік, Джек, не шкодував ременя ні для хлопців, ні для дівчат.

Тепер мені стає моторошно. Не хочеться ставити місіс Лейн у незручне становище, та, боюся, мені доведеться бути наполегливішим, щоб отримати більше інформації.

— Ви знаєте, чому Сара втекла?

— Ні, — різко відповідає жінка. — Вона була дівчина неспокійна. Вічно завдавала проблем. Хлопців баламутила. Джек робив усе, що міг, та надто вже вона була навіжена.

Те, як вона вимовляє Джекове ім’я, — осудливо, та водночас ледь не благоговійно, — неабияк мене бентежить.

У мене закрадаються підозри, що Джекові покарання могли включати в себе регулярні зґвалтування, і місіс Лейн про це добре відомо. Якщо зачепити цю тему занадто сильно, вона може виставити мене за двері.

Я трохи змінюю русло розмови.

— Коли Сара тут жила, що тут були за хлопці?

— Містере Крей, вас цікавить генеалогія чи Сара Івз? — Її голос суворий. — Гадаю, вам час іти.

— Узагалі-то, я лише хотів запитати про рубці в неї на спині. Вони з часів, коли вона жила тут, чи не так?

— Стався нещасний випадок: вона впала на інструменти в сараї. Соціальним службам про це відомо. Не знаю, що ви чули. Але це брехня. Вам час іти.

Товариської жінки, що зустріла мене на порозі, наче й не бувало.

У мене в рукаві лишилася остання карта, яку я можу розіграти, перш ніж поліція заарештує мене за вторгнення у приватну власність.

Якщо наш убивця був одним із дітей, що жили в притулку разом із Сарою або ж приблизно в той час, щоб устигнути з нею познайомитись, він уже тоді міг почати гратися зі своїми металевими кігтями. Я дістаю зі своєї папки фотографію багх нака й підношу до її обличчя.

— Бачили раніше щось подібне?

Лейн мовчить, та від вигляду цієї зброї її очі розширюються.

Я маю тримати її у схвильованому стані, не давати повернути рівновагу.

— Ваш чоловік, Джек, застосовував це на Сарі?

Вона блідне.

—