Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Ні. Вона померла від передозу. Коли я робила розтин, помітила рубці. Вона залікувала їх задовго до смерті. Я лише занотувала це та й по всьому.

— Тут може бути зв’язок.

— Можливо. Та враховуючи, з якою швидкістю діє поліція, найближчим часом я б не розраховувала на якісь зрушення.

Розділ 62

Найближчий родич

Між народженням і столом для розтинів лікарки Мід багато років тому Сара Івз прожила тяжке життя. Окрім лікарняних записів та дати народження, мені мало що вдається знайти про її дитинство. Є рапорти арештів за крадіжки, коли їй було вісімнадцять, а також звинувачення у проституції та зберіганні наркотиків у перші роки після двадцятиліття.

На трьох поліційних знімках мила, хоч і трохи сумна дівчина, яка надто швидко подорослішала. Між останнім арештом та днем, коли її знайшли мертву в номері мотелю зі шприцом у руці, минуло п’ять років.

Це наводить на думку, що Сара зав’язала, та потім стався рецидив, який її і вбив.

За допомогою своїх зв’язків лікарка Мід знайшла адресу її останнього місця роботи — кафе «Дарсіз», обіч шосе на виїзді з Ред-Гука.

Сидячи тут, сьорбаючи каву й збираючи всю свою силу волі, щоб не доїсти решту чорничних млинців, я намагаюся подумки вдягнути дівчину з фотографії у форму офіціантки й уявити, що могло спричинити деградацію аж до такого темного минулого.

Із потьмянілої «Хонди Цивік» виходить чоловік із залисинами, якому на вигляд ледь за тридцять, та заходить до кафе. Хоч прізвище Роберта Мурена й відрізняється від прізвища його матері, очі він має ті ж самі.

Я жестом кличу його до свого столика, і він, знявши добряче зношену куртку, сідає навпроти мене.

Роберт дивиться на папку, що лежить переді мною.

— Це стосується моєї матері?

Я вагаюся з відповіддю, позаяк у папці — знімки з розтину.

— Частково так. Дякую, що погодились зустрітися зі мною.

— Так. Не проблема. У мене сьогодні вихідний. То чим я можу допомогти?

— Перш за все, ви ж розумієте, що я не коп, так? Я лише дослідник.

Він киває.

— Я б і так вам усе розповів. Якби знав щось. Вона померла, коли мені було п’ять років. Мене виховали дід із бабою.

— А ваш батько?

— Я мало його знав. Він працював нафтовиком і більшість часу проводив на Алясці чи в Канаді. Вони з мамою недовго прожили разом. Розійшлися ще до того, як мені виповнилося три.

— Це нелегко казати, та ви ж знаєте, що у вашої матері було проблемне минуле...

— Проституція і наркотики? Так, ви можете казати прямо. Дід із бабою ніколи про це не говорили, та коли батько напивався, все заходжувався переповідати її історію. Я не хочу в це вірити, та, певно, вже змирився. Ви лише маєте розуміти, що я пам’ятаю іншу жінку. Спогадів у мене небагато, та вона завжди була поруч. Вона була справді гарною мамою.

Роберт вказує на столик у кутку.

— Після садочка я часто сидів там і розмальовував. У перервах між обслуговуванням столиків вона підходила й перевіряла, як я вивчив абетку. А тоді... що ж.

Спогади Роберта неабияк контрастують із її знімками з поліції, та я йому вірю.

— Коли ваша мати померла, лікарі помітили кілька дивних рубців. Ви їх пам’ятаєте?

— Можливо. Подряпини від собаки чи щось типу цього?

— Так. Щось таке. Вона не розповідала, звідки вони в неї?

— Мені було п’ять. У цьому віці речі сприймаються просто, як вони є. Може, щось і розповідала. Типу що вони в неї ще з юності.

— З юності? Відколи саме?

— Не знаю. Коли ти малий, то просто вважаєш, що батьки завжди були дорослими. Так дивно... Зараз мені більше років, аніж було їй, коли вона померла. І я все одно сприймаю її як свою маму.

Він замовкає і дивиться у вікно.

— Рубці. Може, вона їх отримала під час гри?

— Під час гри?

— Не знаю. Вона просто про них не розповідала. Взагалі не говорила про своє дитинство.

— Я майже нічого не зміг про це знайти. Що вам відомо?

— У шістнадцять чи сімнадцять років вона втекла з притулку. І на тому все.

— З притулку?

— Так. З прийомної сім’ї. Вона ніколи про це не говорила. Ледь не з самого народження її кидало то з системи, то назад у систему.

— А вам щось відомо про цю прийомну сім’ю? Ким були батьки?

— Ні. Та вони жили десь недалеко. Це я знаю. Вона виросла в цій місцевості.

Цікаво. Слід запитати Мід, чи не дістане вона більше інформації. Якщо саме тоді Сара й отримала ті рубці...

— У вас є якісь підозрювані? — питає Роберт.

— Ні. Як я вже сказав, я не слідчий. Я лише проводжу дослідження.

— Сподіваюся, ви знайдете того, хто її вбив.

— Я також...

Я змовкаю, усвідомивши, що щойно почув.

— Стривайте... ваша мати померла від передозування.

— Так. Але не сама вколола ту голку собі в руку Це зробив хтось інший, впорснувши смертельну дозу.

Я витягую з папки поліційний рапорт і ще раз проглядаю його. Як причина смерті зазначено випадкове передозування. Можливо, Роберту просто важко це прийняти — хоча в його словах було стільки впевненості.

— Ви не думаєте, що в матері стався рецидив?

Роберт вказує на столик, за яким сидів у дитинстві.

— Востаннє, коли я її бачив, то сидів просто там. Вона закінчила свою зміну й вийшла на вулицю перекурити. У моїй присутності мати цього ніколи не робила. Назад вона не повернулася. Два дні потому її знайшли за двадцять миль у мотельному номері.

Його голос гучнішає.

— Моя мати могла багато всього накоїти — була повією, наркоманкою, крадійкою, — та, трясця, матір’ю вона була чудовою. Обожнювала мене. Якби вона хотіла втекти з якимось колишнім і обколотися, то завезла б мене до діда з бабою, а не кидала б там.

Обличчя Роберта сповнене гніву. Не тільки на мене, а на несправедливість цілого світу щодо себе.

— Вибачте, Роберте. Я не це мав на увазі.

Він дивиться на стоянку й заспокоюється.

— Перепрошую. Не минає й дня, щоб я про це не думав. Коли ви зателефонували, я вирішив, що це кінець. Що вони розкрили... як там воно зветься? «Глухаря»? Гадаю,