Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

з жи­вих шку­ру, сад­жав на залізні палі, об­ли­вав ок­ро­пом. То­до­зя все те чу­ла й ніби за­мер­ла, слу­ха­ючи оповідан­ня про страш­ну ка­ру над не­мирівця­ми. На неї впер­ше на­пав страх, най­шло ка­ят­тя, що во­на по­ко­ха­ла та­ко­го страш­но­го чо­ловіка, по­ко­ха­ла страш­но­го ка­тю­гу Ук­раїни: їй ста­ло ду­же жаль тих без­щас­них не­мирівців, тих ста­рих за­по­рожців, за­мор­до­ва­них кня­зем в Не­ми­рові.

«Кого ж це я по­ко­ха­ла? Для ко­го ж це я по­ки­ну­ла рідний край, по­ки­ну­ла ро­ди­ну, рідну осе­лю? Я по­ко­ха­ла страш­но­го во­ро­га моїх братів, мо­го рідно­го краю. Про­лив він ба­га­то на­шої без­вин­ної крові. Ви­то­чить він усю кров з рідної Ук­раїни, щоб за­па­гу­би­ти її навіки, щоб да­ти змо­гу й си­лу по­ля­кам за­па­ну­ва­ти на Ук­раїні», - ду­ма­ла То­до­зя, йду­чи слідком за кня­зем до па­ла­цу.

З кня­зем Єремією при­бу­ли й Ко­рецький та Осінський; при­бу­ло ще кільки панів сусідів, котрі довіда­лись, що Єремія за­вер­нув до Виш­нев­ця. Усі во­ни про­си­ли по­ра­ди в Єремії. Дрібні шлях­тичі поп­рис­та­ва­ли до йо­го війська, ста­ва­ли під йо­го ру­ку, шоб обо­ро­ня­тись од ко­зацьких за­гонів.

Завештались ку­харі, роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти розкішний обід для панів. Дра­гу­ни спов­ни­ли за­мок, тов­пи­лись з кіньми на дво­рах. Ти­хий па­лац в од­ну мить став ніби військо­вою твер­ди­нею, го­то­вою до обо­ро­ни од ко­зацько­го на­па­ду. Не­за­ба­ром па­ни сіли за ба­га­тий обід, роз­по­ча­ли бен­кет. Вже аж смер­ком гості роз'їха­лись до­до­му. Єремія пішов ог­ля­да­ти око­пи, час­то­ко­ли та бар­ка­ни кру­гом па­ла­цу. Пе­редніше йо­му і в дум­ку не при­хо­ди­ло, щоб ко­за­ки дійшли до Виш­нев­ця й вчи­ни­ли на йо­го на­пад. Він вва­жав на Виш­не­вець, як най­без­печніше жит­ло для Гри­зельди й си­на. Те­пер Єремія ба­чив, що і в Виш­невці не бу­де без­печ­но їм жи­ти. По­же­жа повс­тан­ня йшла, не­на­че по­шес­на хво­ро­ба, усе далі на захід до гра­ниці са­мої Польщі.

Тодозя сиділа на призьбі під своєю ха­ти­ною й прис­лу­ха­лась до гар­ми­де­ру й га­му, який підняв­ся в зам­ку після приїзду кня­зя. Вже сон­це зай­шло за ліси. Вже над­ворі су­теніло. То­до­зя ба­чи­ла, як виїха­ли з дво­ру гості, як за ни­ми за­чи­ни­ли бра­му. Во­на сподіва­лась, що князь зай­де до неї, по­го­во­рить з нею, і все ди­ви­лась на са­док, ог­ля­да­ла стеж­ки попід ста­ри­ми гру­ша­ми, але нігде не вид­ко бу­ло й жи­вої душі.

«Забув про ме­не! За­бу­де ме­не навіки. І навіщо я по­ки­ну­ла рідний край? Навіщо я пос­лу­ха­ла пані Суф­щинської?» - ду­ма­ла То­до­зя і, встав­ши з призьби, ти­хою хо­дою пішла на край сад­ка, де зви­ва­лись га­дю­кою ви­сокі ва­ли, а на ва­лах стриміли час­то­ко­ли та бар­ка­ни. Нес­подіва­но во­на там вгляділа кня­зя Єремію. Вже смер­ком князь пішов ог­ля­да­ти око­пи та баш­ти, не йму­чи віри своєму ко­мен­дан­тові та жовнірам. Князь уг­лядів То­до­зю. Во­на ки­ну­лась йо­му на­зустріч. Чорні гострі Єреміїні очі не­на­че ча­ра­ми ча­ру­ва­ли її.

Тодозя прибігла до Єремії, вхо­пи­ла за ру­ку і по­ча­ла цілу­ва­ти. Сльози дрібним до­щем кра­па­ли з її очей і па­да­ли на кня­зе­ву су­хор­ля­ву ру­ку. Єремія сто­яв не­по­руш­но й тільки пог­ля­дав на То­до­зю гост­ри­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма: він не ки­нув­ся до неї, не об­няв її ди­ко й га­ря­че, як бу­ло ко­лись пе­редніше. То­до­зя зап­рикміти­ла ту кня­зе­ву бай­дужність і ще гірше зап­ла­ка­ла.

- Чого ти, ко­зач­ко, пла­чеш? В Луб­нах все тіка­ла од ме­не, чо­гось сер­ди­лась на ме­не, бу­ла якась оп­риш­ку­ва­та та сер­ди­та, а те­пер слідком хо­диш за мною, чо­гось пла­чеш, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

- Тим пла­чу, що те­бе, кня­зю, люб­лю. Тим пла­чу, що ти, кня­зю, при­ча­ру­вав ме­не своїми очи­ма. Ти пев­но ме­не при­ча­ру­вав якимсь зіллям, яки­мись ча­ра­ми. І доб­ре знаю, що не по­вин­на те­бе лю­би­ти, і все-та­ки люб­лю. Я не хотіла те­бе лю­би­ти, дов­го од­ни­ку­ва­ла од твоїх очей, од твоєї лю­бові. А те­пе­реч­ки я те­бе люб­лю і тільки то­бою жи­вотію й ди­шу.

- Тепер не такі ча­си, щоб ко­ха­тись та ми­лу­ва­тись, - ти­хо обізвав­ся князь і вир­вав свою ру­ку з То­до­зи­них рук. - Те­пер мої ру­ки по­винні обніма­ти шаб­лю, як ми­лу ко­хан­ку, і ли­ти кров, а не обніма­ти те­бе, бо я по­ви­нен обо­ро­ня­ти Польщу од хар­цизів та ле­дарів ко­заків.

Тодозя сто­яла пе­ред кня­зем, пох­ню­пив­шись, згор­нув­ши ру­ки й по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на бу­ла бліда, зап­ла­ка­на. Її кра­са не­на­че одцвіла за той не­дов­гий час. Єремія ог­лядів її гост­рим оком в од­ну мить. Йо­го сер­це не за­во­ру­ши­лось. То­до­зя вга­да­ла, що її кра­са втра­ти­ла си­лу, втра­ти­ла ча­ри, кот­ри­ми во­на ко­лись без міри, без краю так ча­ру­ва­ла кня­зя.

- Чого ти оце так змарніла? Ко­лись цвіла, як пов­на тро­ян­да, а те­пер та­ка ста­ла, як ро­жа в'яла, як шо­лу­ди­ва квітка. Мо­же тобі в чо­му не­до­го­да?

- У всьому мені до­го­да, тільки ме­не якась жур­ба в'ялить, сум бе­ре ме­не. Я вда­лась в ту­гу.

І То­до­зя зап­ла­ка­ла, при­пав­ши ви­дом до кня­зе­вої ру­ки.

- Я в цьому па­лаці за­чевріла, за­ниділа без твоїх очей. Я жи­ву, але ніби вже й не сутнію на світі, - ска­за­ла То­до­зя.

- Тепер в нас війна. Ми сподіваємось на­па­ду од на­ших су­пос­татів бун­тарів щод­ня, що­го­ди­ни. Не­ма ча­су те­пер мені! ні ча­су, ні вольної го­ди­ни. Про­бу­вай тут у Виш­невці в дворі й жди ліпших часів; жди ме­не! - ска­зав князь.

Тодозя ки­ну­лась до кня­зя, вхо­пи­ла йо­го за ру­ку і при­па­ла га­ря­чи­ми ус­та­ми до кня­зе­вої ру­ки. Во­на за­ри­да­ла й зах­ли­па­ла.

- Ти, кня­зю, вже не лю­биш ме­не. На­що ж я по­ки­ну­ла рідний край і пішла в світи блу­ка­ти, ти­ня­тись та по­невіря­тись між чу­жи­ми людьми? Чи дов­го ж мені до­ве­деться ти­ня­тись по чужій чу­жині? Те­пер вже й свої не прий­муть ме­не до се­бе, не пус­тять ме­не в ха­ту; а ко­ли й пус­тять, то не привіта­ють ме­не лас­ка­вим сло­вом. Я од­на те­пер на світі, як би­ли­на в полі. Як­би б я оце вер­ну­лась до­до­му, ко­за­ки вби­ли б ме­не, як твою побічни­цю. Лю­би ме­не, кня­зю, не од­пи­хай ме­не од се­бе, бо я тільки й жи­ву й ди­шу своїм ко­хан­ням.

- Йди собі, Світай­ли­хо, до­до­му! Про ме­не, вер­тай­ся собі до­до­му в Луб­ни, про ме­не, жи­ви тут і виг­ля­дай ме­не, сподівай­ся ме­не. Не лю­бов те­пер мені в думці. Ти ба­чиш, що я те­пе­реч­ки ог­ля­даю ва­ли та бар­ха­ни, щоб ваші ко­за­ки ча­сом не вско­чи­ли сю­ди не­на­ро­ком та не спа­ли­ли мо­го па­ла­цу. Одійди! Я за­га­яв­ся че­рез те­бе. Не­ма мені те­пер ча­су!

Князь по­ти­хеньку одіпхнув То­до­зю од се­бе й по­хап­цем пішов на ва­ли, ог­ля­да­ючи бар­ка­ни та час­токіл. То­до­зя ос­ту­пи­лась од кня­зя й по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли ру­ши­ти з місця: во­на од жа­лю та го­ря не­на­че при­рос­ла до землі.

Бідна То­до­зя не пос­те­ре­га­ла, що князь Єремія для сла­ви в бит­вах, для са­мо­любст­ва й чес­то­любст­ва був ла­ден по­топ­та­ти і кра­су діво­чу, і при­нес­ти в жерт­ву хоч