Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

би й сво­го си­на, як Ав­ра­ам не пош­ко­ду­вав сво­го си­на на жерт­ву лю­би­мо­му бо­гові.

Вже чор­на ніч за­ку­та­ла й ва­ли й са­ди не­на­че в чор­ний ту­ман, вже й зорі ви­си­па­лись на небі, а То­до­зя усе сто­яла на од­но­му місці, не­на­че втра­ти­ла ро­зум. Князь вер­нув­ся до па­ла­цу. До йо­го при­бу­ли близькі па­ни на по­ра­ду, довідав­шись, що він при­був до Виш­нев­ця. В по­ко­ях у па­лаці сто­яла ду­хо­та. Єремія сидів з гістьми ко­ло ґанку в сад­ку. На сто­лах сто­яло світло. При­ко­тив в ка­реті й Тиш­ке­вич, при­був і Се­нявський, а з ни­ми при­бу­ло ще кільки во­линських панів. Усе то бу­ли па­ни не польської крові, усе то бу­ли пе­ре­вертні, що ста­ли во­ро­га­ми Ук­раїни і ста­ви­ли се­бе за зразці для ко­заків та на­ро­ду.

Кухарі го­ту­ва­ли ба­га­ту ве­че­рю. Слу­ги нак­ри­ва­ли сто­ли, ви­но­си­ли стільці, об­биті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми, ви­но­си­ли до­рогі ви­на. В сад­ку по­чав­ся бен­кет, гам та гар­ми­дер. Неп­ро­хані на Ук­раїні зразці не так ра­ди­лись, як зма­га­лись та га­ла­су­ва­ли. Товс­тий Тиш­ке­вич все зітхав тро­хи не на ввесь са­док. Гри­зельда хо­ди­ла кру­гом столів і да­ва­ла лад на бен­кеті.

Тодозя приміти­ла між ста­ри­ми стов­бу­ра­ми де­ре­ва яс­ну пля­му, не­на­че од по­жежі, по­чу­ла гам та го­лос­ну роз­мо­ву і опам'ята­лась. Во­на наб­ли­зи­лась до па­ла­цу, ста­ла під гру­шею й вгляділа Єремію се­ред на­тов­пу панів. Йо­го ви­со­ке не­за­горіле чо­ло біліло в чор­них ку­че­рях, очі бли­ща­ли. То­до­зя по­чу­ва­ла, що лю­бить йо­го й те­пер, але во­на зна­ла, що вже втра­ти­ла мо­же й навіки йо­го лю­бов.

«Ой кня­зю, кня­зю! тільки че­рез твої очі мені не важ­ка бу­ла не­во­ля в твоїх па­ла­цах на чу­жині. Тільки дум­кою про те­бе я роз­ва­жа­ла се­бе в горі, тіши­ла свою ду­шу, на­че до­ро­гим скар­бом. А те­пер усе про­па­ло, усе ми­ну­ло. Те­пер став мені про­тив­ний і твій па­лац, і твої густі са­ди. Заїсть, заг­ри­зе ме­не нудьга на чу­жині в твоїх пиш­них са­дах», - ду­ма­ла То­до­зя, див­ля­чись на кня­зя, на розкішний панський бен­кет.

Гості бен­ке­ту­ва­ли та ра­ди­лись до півночі. В од­чи­не­ну бра­му вско­чи­ло на ко­нях ще з де­сять шлях­тичів. Шлях­тичі поз­ла­зи­ли з ко­ней і про­жо­гом ки­ну­лись до па­ла­цу. При­палі пи­лом, бліді, аж страшні, во­ни ки­ну­лись прос­то до кня­зя й по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти страш­ну но­ви­ну.

- Рятуй нас, кня­зю! Ста­ла­ся страш­на подія! - го­во­рив один пан, лед­ве зво­дя­чи дух. - Кри­воніс з своїм за­го­ном на­пав на По­лон­не. Схиз­ма­ти­ки, ук­раїнські міща­ни од­чи­ни­ли йо­му бра­му. Загін вско­чив у містеч­ко й за­па­лив йо­го звідусіль навк­ру­ги. Всеньке місто згоріло до ос­танньої ха­ти. Всіх жидів, усіх ка­то­ликів-українців та по­ляків ви­ру­ба­ли в пень, або по­па­ли­ли й по­ду­ши­ли в ди­му по­жежі. Кри­во­но­сові ко­за­ки об­гор­ну­ли місто й не ви­пус­ти­ли жи­вим ні од­но­го жи­да, ні од­но­го ка­то­ли­ка; усіх ви­ру­ба­ли в пень або жив­цем пов­ки­да­ли в огонь. Ру­ба­ли навіть тих ук­раїнських міщан, що вби­ра­лись в польську оде­жу, зачісу­ва­ли чуп­ри­ну по-польські й за­ки­да­ли в роз­мові по-польські. Оце нас де­ся­те­ро якось ви­хо­пи­лось з міста і ми спас­лись не­на­че якимсь чу­дом. Вис­ту­пай же, яс­но­вельмож­ний кня­зю, на Кри­во­но­са, не гай­тесь і не дляй­тесь з військом, бо за­ги­не­мо тут усі, за­ги­не­те й ви з усім дво­ром. Не дляй­тесь, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ря­туй­те шлях­ту! Кри­воніс нах­ва­ляв­ся, га­ла­су­вав й кри­чав, що кня­зеві та­ка зда­ча за не­мирівців.

Звістка бу­ла страш­на. Єремія й па­ни те­пер пе­ресвідчи­лись, що ко­за­ки ма­ють замір не тільки зруй­ну­ва­ти панські оселі, але ви­ко­ре­ни­ти їх на Ук­раїні з корінням, щоб і на насіння та на розплід не зос­та­лось.

- Загинуло, ма­буть, тро­хи не де­сять ти­сяч ка­то­ликів, по­ляків та жидів, - го­во­ри­ли втікачі, лед­ве од­са­пу­ючись. - І звідкіль шу­га­ють сю­ди ті пта­хи, ми ніяким ро­бом не дізнаємось про це. Ніяк не наз­наємо гніздищ в пу­щах та нет­рах, звідкіль шу­га­ють ті сичі та пу­гачі на на­ше без­го­лов'я.

Пани сиділи, ніби при­биті. Збігла­ся двірська че­лядь, позбіга­лись двірські пан­ни та че­ля­динці. Усі сто­яли кру­гом столів, бліді та страшні, не­на­че живі мерці. Не­на­че ма­ра сто­яла й То­до­зя під гру­шею: во­на зна­ла, що й во­на не зос­та­неться жи­ва, як тільки ко­за­ки візьмуть виш­не­вецький па­лац і зруй­ну­ють Єреміїну осе­лю.

Єремііні гості сиділи за сто­лом, не­на­че одубілі. Чар­ки й пу­гарі сто­яли не­до­питі. Ніхто й не до­тор­ку­вав­ся до смач­них пот­рав. Слу­ги поп­рий­ма­ли наїдки й на­пої з сто­лу. Над па­на­ми не­на­че повіяла смерть кри­ла­ми, повіяла над розкішним са­дом, над са­мим ба­га­тим па­ла­цом. Усі по­чу­ва­ли, що ці роз­коші вкупі з ни­ми не­за­ба­ром мо­жуть обер­ну­тись в ку­пу го­ло­ве­шок, ґалаґанів, попілу й по­ро­ху. Сам лю­тий Єремія збіднив­ся, скор­чив­ся й за­жу­рив­ся. Один втікач прибіг і сповістив, що Кри­воніс пос­лав один загін на Звя­гель, а сам ду­має йти на Ста­рий Кос­тян­тинів, на Єреміїні маєтності. Єремія пос­та­но­вив за­раз та­ки вес­ти своє військо й збіжа­лих шлях­тичів на Ста­рий Кос­тян­тинів про­ти Кри­во­но­са. Пізно по­гас­ло світло в Єреміїно­му па­лаці; ду­же ра­но повс­та­ва­ли в па­лаці, і Єремія вис­ту­пив у похід.

Смутно ста­ло в виш­не­вецько­му па­лаці. Страшні звістки до­хо­ди­ли до Гри­зельди сли­ве щод­ня. Кри­во­но­сові за­го­ни бра­ли панські зам­ки, руй­ну­ва­ли па­ла­ци, взя­ли Ко­рець, взя­ли Ме­жиріч, виріза­ли там усіх жидів та по­ляків, за­во­юва­ли Ме­жибіж, маєтність Се­нявсько­го, але не зруй­ну­ва­ли зам­ка й не за­че­пи­ли панів, бо Се­нявський мав лас­ку в ко­заків: він не за­во­див ні унії, ні ка­то­лицької віри й ніко­ли не зо­би­жав ко­заків. Дійшла й радісна для Гри­зельди чут­ка, що Єремія ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва од­бив­ся од Кри­во­но­са, а ко­ло Рос­со­ло­вець на річці Случі Єремія од­тис­нув Кри­во­но­са й од­бив у йо­го чо­ти­ри гар­ма­ти. Але пер­шо­го серп­ня знов дійшла до Гри­зельди страш­на звістка: Кри­воніс за­во­ював Бар на По­долі, взяв у по­лон гетьма­но­во­го си­на Андрія По­тоцько­го. Пра­вос­лавні міща­ни в Барі од­чи­ни­ли ко­за­кам во­ро­та в твер­ди­ню, і ко­за­ки опа­ну­ва­ли за­мок, спа­ли­ли місто й ви­тя­ли в пень п'ятнад­цять ти­сяч жидів та по­ляків. Гри­зельда ба­чи­ла, що по­ля­кам не сподіва­тись по­лег­кості, бо Кри­во­но­сові за­го­ни розбіглись по всій Во­лині й По­долі.

Раз Гри­зельда сиділа в сад­ку ко­ло па­ла­цу з своїми пан­на­ми. Дві пан­ни прибігли до неї з кри­ком.

- Ясновельможна пані! Щось оце страш­не на­ля­ка­ло нас в сад­ку. Ми зай­шли в гу­ща­ви­ну тру­си­ти груші. Ко­ли ди­ви­мось, аж у бур'яні щось ле­жить дов­ге та пе­ле­ха­те, та чор­не, не­на­че ведмідь. Ми зля­ка­лись, зак­ри­ча­ли, за­ой­ка­ли, а во­но по­ши­лось далі в бур'ян, не­на­че здо­ро­вецька га­дю­ка, або не­на­че по­лоз. Та та­ке здо­ро­ве! Та­ке зав­товш­ки, як лю­ди­на.

- Де тут взяв­ся ведмідь? Що ви вер­зе­те нісенітни­цю! Які там по­ло­зи в на­шо­му сад­ку? По­ло­зи пла­зу­ють в сте­пах. Мо­же то вам так уяви­лось? - ска­за­ла Гри­зельда.

- Ой, яс­но­вельмож­на, не уяви­лось. Ми ба­чи­ли уяв­ки, на свої очі, як во­но по­ши­лось в бур'ян, не­на­че га­дю­ка, -