Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Увійшла во­на в не­ве­лич­ку кімнат­ку. Гри­зельда сиділа ко­ло вікна. Ко­ло неї грав­ся долі на ки­лимі ма­ленький син Ми­хай­ло. Во­на гля­ну­ла на То­до­зю й зди­ву­ва­лась.

- Ой Єзус-Марія! Чо­го це, То­до­зю, в те­бе зап­ла­кані очі? Мо­же тобі в ме­не яка не­до­го­да? Мо­же те­бе ту­теч­ки хто крив­дить, зо­би­жає або на­па­дається на те­бе? Ти все худ­неш та мізернієш, аж ди­ви­тись на те­бе жал­ко; зусім за­ниділа в нас! - ска­за­ла Гри­зельда.

- Ні, сер­це кня­ги­не! Мені в те­бе у всьому до­го­да, і ніхто ме­не не крив­дить і не зо­би­жає, але ме­не бе­ре нудьга за Луб­на­ми. При­мог­ла б - летіла до­до­му, щоб хоч по­ди­ви­тись на свою осе­лю, по­ба­чи­тись з своїми людьми, - ска­за­ла То­до­зя й зап­ла­ка­ла.

- Не плач, сер­це То­до­зю! Не вби­вай­ся! Дасть бог - вер­не­мось до Лу­бен, як вти­хо­ми­риться ко­зацька ко­лот­не­ча на Ук­раїні, та знов бу­де­мо щас­ливі. Ти ду­маєш, мені ве­се­ло оту­теч­ки жи­ти, ко­ли я й са­ма не відаю, де по­вер­тається князь, чи жи­вий він, чи мо­же вже вби­тий. Ли­хий час нас­тав на Ук­раїні, - ска­за­ла Гри­зельда.

В ти­хих кімнат­ках, схо­жих на чер­нечі келії, бу­ло ду­же душ­но. Гри­зельда звеліла своїм гор­ниш­ним заб­ра­ти по­лот­но та ви­нес­ти у са­док. Во­на й са­ма вий­шла в са­док і сіла ко­ло сто­лу в хо­лод­ку під ста­ри­ми гус­ти­ми яб­лу­ня­ми.

Панни з То­до­зею розс­те­ли­ли сувій по­лот­на й по­ча­ли кра­яти на плат­тя Гри­зельді та кня­зеві. Над­ворі бу­ла спе­ка. Під гус­тим гіллям ду­хо­та сто­яла, не­на­че в здо­ро­во на­топ­леній хаті, і ро­би­ла мля­ви­ми та для­ви­ми навіть про­ворні, мо­лоді ру­ки па­ня­нок. Ро­бо­та йшла мля­во й для­во. Усі мов­ча­ли, не­на­че ду­же втом­лені на ро­боті лю­де. Са­ма Гри­зельда сиділа край сто­лу не­ве­се­ла. Навіть ма­лий Ми­хай­лик не пус­ту­вав і сидів на траві мовч­ки.

- Колись в Луб­нах ти, То­до­зю, бу­ла ве­се­ла та жар­тов­ли­ва. Все бу­ло жар­туєш та співаєш і ме­не жар­та­ми зве­се­ляєш. А те­пер і ти та­ка ста­ла, як квітка в'яла, - обізва­лась Гри­зельда.

- Ой кня­ги­не моя до­ро­га! Не знаєш ти мо­го сер­ця, йо­го го­ря. Я те­пер безп­ри­хильна си­ро­та і не маю нігде сво­го прис­та­но­ви­ща. Я на чужій чу­жині, й не­ма при мені ні ро­ди­ни, ні вірної дру­жи­ни.

Несподівано за бра­мою хтось зат­ру­бив у тру­бу. Го­лос­ний гук розлігся по сад­ку в душ­но­му повітрі, не­на­че хтось тру­бив ко­ло са­мо­го сто­ла за яб­лу­ня­ми. Усі схо­пи­лись з місця й сто­яли не­по­во­руш­но. У всіх очі ста­ли пе­ре­ля­кані, не­на­че над їх го­ло­ва­ми чи­ясь ру­ка за­мах­ну­лась шаб­лею.

- Хто ж це тру­бить? Чи во­рог, чи не­во­рог? - ти­хо спи­та­ла Гри­зельда не­на­че са­ма в се­бе.

Усі мов­ча­ли, не­на­че ос­товпіли. То­до­зя сто­яла ні жи­ва, ні мерт­ва. Тру­ба за­гу­ча­ла вдру­ге ще дуж­че і роз­си­па­лись співучі гу­ки по сад­ку од краю до краю. Хтось зас­ту­котів у бра­му шаб­лею, не­на­че за­цю­кав со­ки­рою.

- Ой ко­за­ки! Це Кри­во­носів загін! Ой ма­ти бо­жа! спа­си нас і зас­ту­пи! - ти­хо про­мо­ви­ла ба­ба й по­ча­ла хрес­ти­тись та ти­хо про­мов­ля­ти мо­лит­ву.

Гризельда пер­ша опам'ята­лась і чо­гось зир­ну­ла на То­до­зю. То­дозі зда­ло­ся, що Гри­зельда пос­терігає її по­тай­ні дум­ки, знає навіть, що во­на ба­чи­лась з Кри­во­но­сом та з ко­за­ка­ми вранці на місті, на­пев­но вже знає, що її на­мов­ля­ли на зра­ду. Во­на опус­ти­ла віки на очі й по­хи­ли­ла го­ло­ву, мов вин­на лю­ди­на.

Не встиг­ла Грнзельда сту­пи­ти кільки сту­пенів до па­ла­цу, як прибіг вісто­вець шлях­тич і крик­нув:

- Ясновельможна кня­ги­не! при­був яс­но­вельмож­ний князь з куп­кою своїх жовнірів і вже в'їжджає в бра­му.

Усі пе­рех­рес­ти­лись. У всіх очі од­ра­зу по­ве­селіша­ли. Усі не­на­че пож­вавіша­ли й за­во­ру­ши­лись. По­чу­лись за­дер­жані зітхан­ня. То­до­зя сто­яла бліда, на­че мрець.

«Як привітає ме­не те­пер князь? Що він мені ска­же?» - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ва­ла, що в неї сер­це не­на­че за­ми­рає, пе­рес­тає ки­да­тись, от-от спи­ниться. В неї за­па­мо­ро­чи­лась го­ло­ва. Во­на опус­ти­лась на лав­ку, на­че не­жи­ва. Ру­ки й но­ги на­че по­хо­ло­ли. В сад­ку ста­ло чу­ти брязкіт ша­бель та стукіт кінських ко­питів: жовніри вско­чи­ли в бра­му про­жо­гом.

- Може це ко­за­ки гна­лись за кня­зем, а він утік у Виш­не­вець та хо­вається в зам­ку, - обізва­лась од­на пан­на. - Ой ма­ти бо­жа! спа­си нас і по­ми­луй! Що то бу­де, що то бу­де?

Гризельда поп­рос­ту­ва­ла до па­ла­цу. Але не встиг­ла во­на сту­пи­ти кільки сту­пенів, в сад­ку на стежці нес­подіва­но з'явив­ся князь Єремія, при­па­лий пи­лом, аж чор­ний, не­на­че він вис­ко­чив з по­жежі. Він став ще худіший, не­на­че йо­го тіло вкрай вис­на­жи­лось од по­ходів та битв. Ус­та бу­ли смаглі, на­че сухі. Тільки здо­рові очі ста­ли ще більші й бли­ща­ли, не­на­че у сла­бої лю­ди­ни, кот­ра сла­бує на гру­ди су­хо­та­ми.

Гризельда ки­ну­лась до йо­го на­зустріч, вхо­пи­ла йо­ги ру­ка­ми за плечі й при­па­ла ли­цем до персів. Білі ру­ки пірну­ли в по­рох, кот­рим при­па­ли кня­зеві плечі, тро­хи не на па­лець.

- Ти жи­вий і здо­ро­вий! - крик­ну­ла Гри­зельда.

- Як ба­чиш, моя до­ро­га, жи­вий і здо­ро­вий. Але при­був до те­бе на час - на го­ди­ну, щоб по­ба­чи­тись з то­бою та ог­лядіти за­мок.

- А я ж про те­бе не ма­ла ні чут­ки, ні звістки. Не зна­ла, де ти по­вер­таєшся, де ти про­бу­ваєш; не зна­ла, чи ти жи­вий, чи мо­же вже те­бе й на світі не­ма! - го­во­ри­ла Гри­зельда.

- Не дам­ся я жив­цем в ру­ки ко­за­кам і швид­ше во­ни нак­ла­дуть своїми го­ло­ва­ми, ніж я по­ля­жу в битві. Усі пан­ни й ба­би ки­ну­лись до кня­зя цілу­ва­ти йо­го ру­ки. По­зад усіх прис­ту­пи­ла до кня­зя і То­до­зя й поцілу­ва­ла йо­го чор­ну су­хор­ля­ву ру­ку.

- О! і ти, Світай­ли­хо, тут! Доб­ре зро­би­ла, що виїха­ла з Лу­бен. Пев­но ти вже прис­та­ла до по­ляків, пе­рей­шла й на ка­то­лицьку віру.

- Ні, кня­зю, ще не прис­та­ла та й не…

- Ну, ну! годі тобі! Ко­ли при­бу­ла сю­ди, то ти вже на­ша. Але чо­го ти ста­ла та­ка бліда, за­ниділа та мізер­на? Чо­го ти та­ка за­худ­же­на, не­на­че спос­ти­лась, або що? Де ділись твої рум'янці? - спи­тав князь.

- Зостались в Луб­нах. Там я їх по­гу­би­ла і вже ма­буть не най­ду їх до са­мої смерті, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя.

Князь при­ди­вив­ся до неї пильно й вту­пив гострі очі в її вид. То­до­зя, бліда, стри­во­же­на й зап­ла­ка­на, сто­яла пе­ред ним, не­на­че тінь давньої ве­се­лої рум'яної То­дозі. Во­на пізна­ла по йо­го очах, що в серці в йо­го не спах­нув анітрішеч­ки той огонь, що за­гу­бив її ве­се­лий вік в Луб­нах.

Єремія взяв Гри­зельду під ру­ку й повів до па­ла­цу. Пан­ни й двірські слу­ги пішли слідком за ни­ми. Йду­чи стеж­кою, Єремія оповідав Гри­зельді, як йо­го піддані в Не­ми­рові збун­ту­ва­лись про­ти йо­го, не пус­ти­ли йо­го пос­лан­ця в місто, як він страш­но по­ка­рав не­мирівців, роз­пи­лю­вав, роз­ру­бу­вав по­по­ло­вині, зди­рав