Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

«І там те­пер руїна, і тут бу­де руїна. Скрізь нес­покій, скрізь не­без­печ­но», - ду­ма­ла То­до­зя, пос­те­ре­га­ючи своїм ро­зу­мом, що на Ук­раїні роз­по­чи­нається щось не­без­печ­не й страш­не, ба­га­то страшніше за усякі та­тарські на­па­ди та панські заїзди та ко­лот­нечі.

Рипнули двері. У кімна­ту увійшла пані Суф­щинська, ще зас­па­на й неп­риб­ра­на.

- Сьогодні у Виш­невці стає яр­ма­рок. Побіжи, сер­це То­до­зю, на яр­ма­рок та по­ку­пи де­що на обід, бо мені ніко­ли, - ска­за­ла Суф­щинська й по­да­ла То­дозі ко­шик і гроші.

Задумана То­до­зя аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась і ог­ля­ну­лась по­зад се­бе.

В Суф­щинської очі бу­ли не­на­че пе­ре­ля­кані.

- Чого це ти не­на­че тро­хи пе­ре­ля­ка­на? - спи­та­ла в неї То­до­зя.

- Страшна чут­ка до нас до­хо­дить, - ска­за­ла ти­хо, ніби ниш­ком пані, - ка­жуть, ніби Кри­во­но­сові ко­за­ки вже набігли на якісь кня­зеві се­ла й руй­ну­ють та па­лять князівське доб­ро. А ми ж тут про­бу­ваємо в кня­зевій маєтності. Ой бо­же наш ми­ло­серд­ний! Що то бу­де? що то бу­де далі?

Страх пе­ред не­без­печністю пе­ре­дав­ся з очей пані Суф­щинської на То­до­зині очі, не­на­че по­шес­на хво­ро­ба. В То­дозі очі од­ра­зу ста­ли ніби ка­ла­мутні, од­ра­зу побільша­ли з пе­ре­ля­ку од та­кої звістки.

- Не ля­кай­ся, То­до­зю! Бу­де те, що бог дасть: ти вже й так змарніла на ви­ду: усе жу­риш­ся, все смут­куєш та пла­чеш. Підеш на місто, пи­тай в лю­дей про кня­зя, про Кри­во­но­са та йо­го за­го­ни та й нам пе­ре­да­си якусь звістку.

Тодозя вий­шла з кімна­ти. Вар­тові про­пус­ти­ли її, од­чи­нив­ши бра­му. Во­на пішла на яр­ма­рок. Яр­ма­рок був літній, нетісний, не­ве­ли­кий. Возів та лю­дей бу­ло об­маль. Пе­ре­хо­дя­чи поміж ряд­ка­ми возів, То­до­зя гля­ну­ла на один віз. На возі сидів чор­ня­вий чо­ловік, вже літній, а ко­ло во­за сто­яв дру­гий, тро­хи мо­лод­ший, і їв ди­ню, шма­ту­ючи її ру­ка­ми. Жовті патьоки тек­ли по йо­го підборідді, по за­ма­за­них пи­лом ру­ках, ди­ня­че насіння поп­ри­ли­па­ло до куд­ла­тих дов­ге­лецьких вусів. То­до­зя при­ди­ви­лась до їх, і їй зда­лось, що во­на вже десь ко­лись ба­чи­ла тих чо­ловіків, та не зна­ла де: чи там та­ки на Во­лині, чи за Дніпром, в Лу­бен­щині? На возі ле­жав мішок огірків та з де­ся­ток по­га­неньких диньок і про­да­ва­ти не гурт бу­ло що. То­до­зя прой­шла ще один ря­док возів, і знов ки­ну­лись їй в вічі два чор­няві дов­гоб­разі чо­ловіки в ста­реньких свит­ках з маз­ни­ця­ми в ру­ках. І во­ни бу­ли То­дові по зна­ку: во­на при­га­ду­ва­ла, де їх ба­чи­ла, і ніяк не мог­ла при­га­да­ти. Чо­ловіки при­див­ля­лись до неї пильно, не­на­че впізна­ва­ли її.

«І де я ба­чи­ла цих чо­ловіків? Чи в Луб­нах, чи в Пе­ре­яс­лаві, чи в Сенчі? Десь ба­чи­ла за Дніпром, та не при­га­даю де. Не­на­че в Сенчі… Ні, не­на­че в Пе­ре­яс­лаві. І чо­го це во­ни за­би­лись на яр­ма­рок в та­ку да­лечінь, аж на Во­линь, та ще й з мішком огірків та пас­куд­них диньок - вибірків? А ці лю­де не­ту­тешні, не­на­че лу­бенські або пе­ре­яс­лавські. Ото ди­во!»

Тодозя пря­му­ва­ла далі поміж во­за­ми, поміж ку­па­ми горшків та гле­чиків. За горш­ка­ми сто­яли ря­доч­ком старці. Во­на гля­ну­ла на старців і між ни­ми приміти­ла об­лич­чя, котрі не­на­че бу­ли їй по зна­ку. Ко­ли це нес­подіва­но один ста­рець, що сто­яв скраю, смик­нув її за ру­кав. Во­на ог­ля­ну­лась і тро­хи не крик­ну­ла з ди­ва: то був Кри­воніс.

- Стань по­руч зо мною й ніби по­да­вай мені ми­лос­ти­ну: розв'язуй хус­точ­ку з грішми та зад­ляй­ся тут, бо маю тобі щось ка­за­ти, - про­ше­потів Кри­воніс, увесь обвіша­ний тор­ба­ми, увесь в дранті, в лат­ках, за­горілий, за­мур­за­ний, при­па­лий ку­ря­вою.

В То­дозі зат­ру­си­лись но­ги. Во­на по­ча­ла дос­та­ва­ти хус­ти­ну та по­ма­леньку вив'язу­ва­ти з уз­ла гроші.

- Тодозю! Виг­ля­дай ко­заків щод­ня, що­го­ди­ни. Як тільки ми всту­пи­мо в Виш­не­вець - од­чи­няй по­таєнці нам во­ро­та в за­мок і впус­ти нас. Ми оце ог­ля­даємо Виш­не­вець, твер­ди­ню та за­мок. Ми при­бу­де­мо сю­ди в глу­пу ніч, а не вдень; вночі завітаємо в гості до Ярем­ки, на­шо­го лю­то­го во­ро­га. Як тільки по­ба­чиш вночі, що я за­па­лю не­ве­лич­ке ба­гат­тя он там під лісом - будь на­по­го­тові, біжи до бра­ми, а як по­чуєш, що я вист­ре­лю з руш­ниці отам під зам­ко­вою бра­мою, то за­раз од­сунь за­сув і од­чи­ни нам бра­му. Як не од­чи­ниш, то ми все-та­ки візьме­мо за­мок, і твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу вкупі з Гри­зельди­ною го­ло­вою. Пам'ятай, що ти ук­раїнка й ко­зач­ка, хоч те­бе й лю­бить навісний Ярем­ка. Не за­бу­деш? Га! Че­рез два тижні жди нас і не ля­гай спа­ти до півночі та все по­зи­рай вваж­ли­ве на той при­го­рок під лісом, де блис­не ба­гат­тя. Та ча­сом не зрадь нас. Те­пер тікай та дер­жи язик за зу­ба­ми. По­дай­те ми­лос­тин­ку Хрис­та ра­ди, за вічний спокій своїх ро­ди­телів, за царст­во не­бес­не, за рай преквітний для по­мер­ших ро­ди­телів…

Тодозя сто­яла ні жи­ва ні мерт­ва й на­си­лу опам'ята­лась. Во­на ос­ту­пи­лась, заміша­лась в яр­мар­ко­вий на­товп і на­си­лу при­га­да­ла, що їй тре­ба ку­пу­ва­ти на місті. Че­рез го­ди­ну з пов­ним ко­ши­ком в ру­ках во­на вер­ну­лась до­до­му та­ка бліда, аж тлінна, що пані Суф­шинська зир­ну­ла на неї до­пит­ли­ви­ми очи­ма й крик­ну­ла:

- Єзус-Марія! Що це з то­бою, То­до­зю? Ти ста­ла та­ка, не­на­че з хрес­та зня­та? Чо­го ти так зблідла? Чо­го це в те­бе очі аж ніби по­за­па­да­ли?

- Чогось нез­ду­жаю. Пішла на місто, не снідав­ши, та тро­хи не зомліла се­ред міста, - на­си­лу обізва­лась То­до­зя і, як сто­яла, так і опус­ти­лась на ла­ву, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Пані Суф­щинська пішла до пе­карні го­ту­ва­ти обід, а То­до­зя сіла край вікон­ця, взя­ла шит­во в ру­ки і за­ду­ма­лась. Ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. В неї не­на­че отерп­ли ру­ки, отерп­ла й го­ло­ва.

«Що мені те­пер ро­би­ти, що по­ча­ти? Роз­ка­за­ти про цей ви­па­док на місті Гри­зельді не­мож­на: я зрад­жу Кри­во­но­са й вчи­ню не­доб­рий вчи­нок про­ти рідно­го краю. Та чи прий­де ще сю­ди Кри­воніс з своїм за­го­ном? Чи вдасться йо­му дос­ко­чи­ти з ко­за­ка­ми до Виш­нев­ця? Я тільки на­да­рем­но на­ля­ка­ла б кня­ги­ню. А як ча­сом прий­дуть сю­ди ко­за­ки? Як блис­не огонь під лісом? Нев­же мені до­ве­деться впус­ти­ти в за­мок ко­заків на Гри­зельди­ну згу­бу! Во­ни ж її вб'ють, не по­ми­лу­ють? А Гри­зельда все бу­ла до ме­не доб­ра: мені шко­да її. А князь Єремія? Нев­же я зрад­жу то­го, кот­ро­го ко­хаю, як свою ду­шу? Бо­же мій ми­лий, бо­же єди­ний! За що ти пос­лав на ме­не та­ку ка­ру? Що мені діяти, що вчи­ни­ти?»

В той час прибігла од­на двірська пан­на й пок­ли­ка­ла То­до­зю до Гри­зельди. Гри­зельда ма­ла да­ти їй якусь ро­бо­ту. То­до­зя лед­ве змог­ла вста­ти з місця й зап­ла­ка­на пішла в па­лац.