Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

очі, гля­ну­ти на своє роз­би­те військо, крик­ну­ти який за­гад, спи­ни­ти втікачів або нап­ра­ви­ти їх на­зад. Але йо­го лю­та ду­ша бу­ла нез­дат­на со­ро­ми­тись насп­равж­ки! Во­на за­раз за­кипіла злістю й помс­тою.

«Якийсь хлоп, який­сь нікчем­ний Кри­воніс роз­пу­див моє військо, не­на­че вовк ота­ру дур­них ове­чок! Який­сь Кри­воніс роз­бив кня­зя Виш­не­вецько­го! Не по­да­рую я йо­му цього по віки вічні, хоч би і мені са­мо­му до­ве­лось нак­лас­ти го­ло­вою», - ду­мав князь і ог­ля­нув­ся на­зад. До нього долітав да­ле­кий от­гук га­му, га­ла­су та різких криків, не­на­че десь да­ле­ко за містом сто­яв здо­ро­вий яр­ма­рок. Не­за­ба­ром блис­нув огонь по­жежі то в од­но­му, то в дру­го­му місці. Кри­во­но­сові ко­за­ки з хло­па­ми вже по­ви­ла­зи­ли на ва­ли, на­тас­ка­ли хво­рос­ту, хми­зу та со­ло­ми і підпа­ли­ли де­рев'яні баш­ти та бар­ка­ни. По­же­жа мит­тю спах­ну­ла й освіти­ла тем­ний чор­ний ліс. Ко­за­ки ввірва­лись у двір і ки­ну­лись на дру­гий мен­ший вал та час­то­ко­ли. Твер­ди­ню швид­ко узя­ли і постріля­ли усе надвірне Тиш­ке­ви­че­ве військо. Ко­мен­дант Лев був уби­тий. Не­за­ба­ром по­же­жа об­ня­ла усю твер­ди­ню й освіти­ла Єремії шлях на Бер­дичів до па­на Тиш­ке­ви­ча. Єремія вже зовсім про­хо­лов, спи­нив дра­гунів, по­вер­нув на­зад, прис­ка­кав у Махнівку, дав за­гад одс­ту­па­ти всім дра­гу­нам, котрі стов­пи­лись на­тов­пом в місті й не зна­ли, що діяти. Єремія повів своє військо шля­хом на Бер­дичів. Не­да­леч­ко за твер­ди­нею знов спах­ну­ло по­лум'я, рап­том роз­горілось і за­па­ла­ло тро­хи не під хма­ри: то ко­за­ки підпа­ли­ли здо­рові Тиш­ке­ви­чеві то­ки з стіжка­ми та клуні, ку­ди тільки що поз­во­зи­ли безліч кіп уся­ко­го хліба з по­ля. Страш­на по­же­жа роз­ли­ла світ на да­ле­ке по­ле, на да­лекі ліси і дов­го світи­ла кня­зеві по шля­ху на Бер­дичів.

XI

Виїхавши з Лу­бен до Бра­ги­на, Гри­зельда не­дов­го про­бу­ва­ла в Бра­гині. Од­по­чив­ши тро­хи з усією своєю двірською че­ляд­дю, во­на ру­ши­ла на Во­линь і осе­ли­лась у Виш­невці. Вкупі з нею пе­реїхав до Виш­нев­ця й пан Суф­щинський з своєю жінкою та з То­до­зею. У Виш­нев­цi бу­ло ста­ро­давнє жит­ло князів Ко­ри­бут-Виш­не­вецьких. Ста­рий па­лац Виш­не­вецьких сто­яв у кінці міста на од­шибі, на не­ви­со­ко­му при­гор­ку під віковічним ду­бо­вим лісом. Па­лац був му­ро­ва­ний, але не­ве­ли­кий, низький та дов­гий, з ви­со­кою гост­рою покрівлею. На од­но­му кінці па­ла­цу при­ту­ли­лась ви­со­ка круг­ла баш­та, не­на­че ви­со­ка діжка або кадівб з круг­ли­ми вікон­ця­ми навк­ру­ги, звідкіль виг­ля­да­ли на двір та на бо­ло­тя­ну течію гаківниці та не­ве­личкі гар­ма­ти. По один бік па­ла­цу тяг­ли­ся дов­ги­ми ряд­ка­ми ку­рені для надвірнього війська, біліли дом­ки для двірської шлях­ти, для че­ля­динців. Кру­гом усієї оселі бу­ли на­си­пані ви­сокі ва­ли. На ва­лах стримів час­токіл, чорніли бар­ка­ни. Ви­сокі ва­ли до­хо­ди­ли за па­ла­цом до зе­ле­них по­ло­гих лук, де протіка­ла течія, де лисніли пле­са во­ди та мо­чарі, вкриті зе­ле­ною осо­кою, та­тарським зіллям, ро­го­зою та ви­со­ки­ми оче­ре­та­ми. Ста­рий па­лац був за­ра­зом і твер­ди­нею про­ти та­тарських на­падів. Давні ук­раїнські князі Виш­не­вецькі ма­буть і в го­лові собі не пок­ла­да­ли, що їх на­щад­ки ко­лись ста­нуть самі незгірши­ми за та­тар для рідно­го краю, вчи­ня­ти­муть на­пад на свій та­ки на­род і му­си­ти­муть обо­ро­ня­тись од своїх підда­них, кот­рих во­ни самі ко­лись обо­ро­ня­ли і од та­тар, і од по­ляків, і од польських єзуїтів.

Гризельда осе­ли­лась в па­лаці з своїм дво­ром, роз­та­шу­ва­лась по тісних не­ви­со­ких кімна­тах з своїм доб­ром, з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми. Тісно й не­догідно бу­ло для неї у Виш­невці після прос­тор­но­го но­во­го лу­бенсько­го розкішно­го па­ла­цу. Во­на не зна­ла, де про­бу­вав Єремія, які при­го­ди з ним тра­пи­лись. Про Єремію ча­сом до­хо­ди­ла до неї не­яс­на чут­ка, не­ясні слу­хи, що він пе­реїжджав з од­но­го міста в дру­ге, з однієї маєтності до дру­гої. Але де він був, що він діяв, Гри­зельда на­пев­но нічо­го не зна­ла й не віда­ла.

В місяці червні прой­шла чут­ка про страш­но­го Кри­во­но­са, про По­лов'яна, про їх за­го­ни, котрі наліта­ли на панські па­ла­ци, на панські маєтності, на ка­то­лицькі мо­нас­тирі. Гри­зельда ду­ма­ла, що во­на про­жи­ва­ти­ме у Виш­невці, як у бо­га за двер­ми, ти­хо та спокійно, на да­лекій да­ле­чині од Бог­да­но­во­го війська, од ко­зацьких битв та ко­зацьких за­гонів, але чут­ки про Кри­во­но­сові за­го­ни на­ве­ли на Гри­зельду за­ду­му й нес­покій.

Пан Суф­щинський осе­лив­ся в од­но­му не­ве­лич­ко­му ни­зенько­му дом­кові, не­да­леч­ко од па­ла­цу, де сто­яла пе­кар­ня та жи­ли двірські че­ля­динці шлях­тичі. В то­му са­мо­му дом­кові жи­ла й То­до­зя в одній опрічній кімнатці че­рез сіни. Гри­зельда ду­ма­ла, що То­до­зя вже прис­та­не до ка­то­лицької віри, ко­ли во­на втек­ла з Лу­бен вкупі з Суф­щинськи­ми та з її дво­ром, і ста­ла ду­же при­хильна до неї. Про лю­бов сво­го Єремії до То­дозі во­на не зна­ла на­пев­но і тільки пос­те­ре­га­ла, що То­до­зя тро­хи при­па­ла кня­зеві до впо­до­би своїми жар­та­ми та ве­се­лою вда­чею, а мо­же й кра­сою. То­до­зя спо­до­ба­лась че­рез ці світлі прик­ме­ти своєї вдачі й самій Гри­зельді, по­до­ба­лась во­на че­рез це усім, хто її знав. Гри­зельда навіть не заздріва­ла, щоб То­до­зя ко­ха­ла кня­зя, а по­важ­ний су­во­рий князь ко­хав То­до­зю: це їй і в дум­ку не при­хо­ди­ло.

Раннім ран­ком То­до­зя сиділа край ма­ленько­го віко­неч­ка й ши­ла со­роч­ки для Гри­зельди та її двірських паннів. В од­чи­не­не вікон­це че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко з при­гор­ка розкішний ста­рий са­док на­низ од ста­ро­го па­ла­цу, а за сад­ком в бе­ре­жині сла­ли­ся зе­лені лу­ки, бли­ща­ли пле­са мо­чарів, зе­леніла осо­ка та ви­сокі оче­ре­ти, скільки ся­га­ло око. То­до­зя пок­ла­ла на коліна шит­во і за­ду­ма­лась, вто­пив­ши за­ду­мані очі в зе­ле­ну рівну да­лечінь, де над пле­са­ми ви­ли­ся згра­ями дикі кач­ки, де ве­се­ло лисніла во­да на ве­се­ло­му яс­но­му сойці. Ра­нок був по­го­жий, ве­се­лий. Над­ворі сто­яла го­ди­на.

«І гар­но тут, і ве­се­ла тут місци­на, і є що їсти й пи­ти, і па­ни до ме­не добрі, а мені не ве­се­ло, - ду­ма­ла То­до­зя, див­ля­чись в од­чи­не­не вікон­це, - і ку­ди це за­нес­ла ме­не моя ли­ха до­ля? І яка це си­ла не­на­че бу­рею вхо­пи­ла ме­не і, як те пе­ре­ко­ти­по­ле, вир­ва­ла з корінням, за­нес­ла ме­не з рідно­го краю ку­дись да­ле­ко, в невідо­мий край, між чужі лю­де? І що те­пер зо мною бу­де? І який мій кінець? Про кня­зя ні чут­ки, ні вістки. І йо­го не­се ку­дись якась си­ла й но­сить і вих­рить ним, не­на­че іграш­кою. Чи вер­неться він жи­вий до­до­му? А ко­ли вер­неться, чи бу­де він ме­не ко­ха­ти, як ко­хав ко­лись в Луб­нах, своїм ве­ред­ли­вим сер­цем? Що мені діяти, що по­ча­ти? Сид­жу я ту­теч­ки, на­че в не­волі в та­тарсько­му по­лоні, і не знаю, не вга­даю, який то­му бу­де кінець…»

Тодозя важ­ко зітхну­ла й нез­чу­лась, як сльози зак­ра­па­ли з очей і впа­ли на шит­во. Її бра­ла нудьга. Во­на при­мог­ла б - летіла до­до­му в Луб­ни в свій