Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

дра­гунів. Піші ко­за­ки, стис­нуті з обох боків, за­раз уг­ляділи Кри­во­но­со­ве кінне військо й підбадьори­лись. Єреміїні дра­гу­ни за­ме­ту­ши­лись, за­ко­ли­ва­лись: на їх вих­ром летів з лісу кінний Кри­во­носів загін.

Єремія в од­ну мить по­вер­нув ко­ня на­зад: прос­то на нього летів бас­кий чор­ний кінь, а на коні стримів су­хор­ля­вий ко­зак. Чор­на шап­ка з чер­во­ним вер­хом ніби нас­тов­бур­чи­лась вго­ру. Чер­во­ний дов­гий верх мет­ляв­ся на шапці, кру­тив­ся, зви­вав­ся, як га­дю­ка, на всі бо­ки, не­на­че жи­вий. Чер­воні по­ли жу­па­на підня­ли­ся од швид­ко­го ру­ху, не­на­че кри­ла, і ніби летіли слідком по обид­ва бо­ки ко­ня. Чер­во­ний світ од за­хо­ду об­лив і ко­ня й верхівця. Кінь прих­кав і вищіряв зу­би. Чорні очі в Кри­во­но­са горіли од злості й помс­ти, не­на­че в лю­то­го вов­ка.

- Здоров був, кня­зю Ярем­ко! Здо­ров був, ка­те Ук­раїни! - крик­нув не­са­мо­ви­то Кри­воніс і летів прос­то на Єремію, підняв­ши кри­ву шаб­лю вго­ру.

Єремія вглядів і ди­ко­го ко­ня з вищіре­ни­ми зу­ба­ми, і верхівця а блис­ку­чи­ми очи­ма. Він примітив на дов­го­му су­хор­ля­во­му лиці дов­гий тон­кий яст­ру­би­ний ніс. Ніс стримів тро­хи набік. Єремія впізнав то­го си­во­го стар­ця, кот­ро­го він ба­чив у Луб­нах і… до­га­дав­ся, хто ска­кав прос­то на йо­го ко­нем. Не­по­лох­ли­вий зро­ду, Єремія по­чу­тив, пер­ший раз на віку, що він од­ра­зу охо­лов, що йо­го усе тіло зде­ре­веніло в ніби за­мерз­ло. Він на од­ну мить втра­тив па­мо­ро­ки. Пе­ред ним не­на­че десь з землі ви­рос­ла та страш­на на­род­на й ко­зацька си­ла, кот­ру він не­на­видів більше за все на світі. І ця страш­на си­ла ніби уся зо­се­ре­ди­лась в цьому страш­но­му верхівцеві, втіли­лась в цьому лю­то­му ко­за­кові й нес­подіва­но ніби ви­рос­ла з землі й ки­ну­лась на йо­го в сутінку ве­чо­ра, при чер­во­но­му кров'яно­му од­лис­кові вечірнього не­ба.

Єремії зда­лось, що сам са­та­на вис­ко­чив з пек­ла і ки­нув­ся на йо­го. Щоб би­тись з та­кою си­лою, не ста­ло хис­ту, си­ли і сна­ги навіть у кня­зя Єремії. В од­ну мить Єремія опам'ятав­ся, і са­ма йо­го ру­ка по­вер­ну­ла ко­ня на­зад. Ніби чийсь ти­хий го­лос за­ше­потів у нього над самісіньким ву­хом: тікай, що є си­ли, що є ду­ху! Смерть твоя літає над то­бою, смерть страш­на, не­ми­ну­ча! Од­на мить, один по­дих - і те­бе не ста­не, і ти мерт­вий впа­деш з ко­ня до­до­лу, і твій лю­тий во­рог за­ре­го­четься, як са­та­на, тобі в вічі й по­топ­че те­бе ко­пи­та­ми сво­го ди­ко­го ко­ня.

І кня­зя Єремію по­ки­ну­ла мужність. Він по­вер­нув на­зад ко­ня якось ме­ханічно, не­са­мохіть і рап­том ки­нув­ся навтіка­ча. До­ро­гий кінь не­на­че й сам по­чу­вав, що на кня­зя на­по­ля­гає щось страш­не, не­пе­ре­мож­не, не­по­бор­не. Кінь звив­ся ор­лом і по­летів попід лісом. В Єремії за­хо­пи­ло дух од швид­ко­го ру­ху. Кри­воніс свис­нув, гак­нув, крик­нув ди­ким го­ло­сом і вих­ром пог­нав­ся слідком за кня­зем. Два верхівці летіли, не­на­че два ор­ли в сте­пу: один не вте­че, дру­гий не до­же­не. Єремія чув, як свистіло повітря од ши­ро­ко­го Кри­во­но­со­во­го жу­па­на, од йо­го ко­ня, чув, що Кри­во­носів кінь вже чер­кається мор­дою об йо­го ко­ня. Кри­воніс знов крик­нув, свис­нув. Свис­ну­ла шаб­ля по­зад Єремії, не­на­че хто свис­нув ба­то­гом ко­ло са­мо­го ву­ха, свис­ну­ла шаб­ля й стук­ну­ла об щось твер­де.

«Чи ме­не по­ра­нив, чи ко­ня?» - не­на­че блис­кав­ка про­май­ну­ло в Єремії в го­лові. І Єремія з усієї си­ли вда­ряв ост­ро­га­ми ко­ня під бо­ки. Кінь став гол­ки і вітром по­летів шля­хом на Махнівку. Кри­воніс по­чав одс­та­ва­ти. Тоді він ки­нув спи­сом навз­догінці за Єремією. Спис свис­нув і про­летів над ко­ня­чою го­ло­вою, не­на­че зви­лась га­дю­ка в впа­ла на зем­лю. Єремія вско­чив в ца­ри­ну і пос­ка­кав по­за жидівськи­ми ха­та­ми. Кри­воніс ще раз крик­нув, але не кри­ком побіди. По­чув­ся в го­лосі жаль, по­чу­лись сльоза до­са­ди в то­му ди­ко­му за­по­розько­му гу­кові…

Прудкий Єреміїн кінь ка­тав ву­ли­цею, як ска­же­ний, не­на­че сха­ра­пуд­же­ний вов­ка­ми. Виш­не­вецько­му все зда­ва­лось, ніби Кри­воніс го­ниться за ним. Але сам кінь не­на­че пос­теріг, що страш­на не­без­печ­на хви­ля вже ми­ну­ла, і він пос­ка­кав тихіше.

Єремія озир­нув­ся на­зад: Кри­во­но­са не бу­ло вид­ко нігде. Тільки тоді Єремія зітхнув гли­бо­ко усіма грудьми і впер­ше пе­ревів дух. Він оки­нув очи­ма місце і по­чав кміти­ти. Свідомість вер­ну­лась до йо­го. Він прикмітив ви­со­кий жу­ра­вель ко­ло кри­ниці, прикмітив, що якась мо­ло­ди­ця тяг­ла во­ду жу­рав­лем, по­чув, як скрипів жу­ра­вель, не­на­че не­ма­за­на вісь, і зусім опам'ятав­ся. Він вдру­ге зітхнув гли­бо­ко усіма грудьми, не­на­че не ди­хав цілу го­ди­ну, і повів до­ло­нею по ви­со­ко­му чолі. З чо­ла лив­ся хо­лод­ний піт, не­па­че в пе­редс­мерт­ну хви­лю, й стікав патьока­ми по що­ках. Який­сь чо­ловік віз сно­пи з по­ля. Га­ря­чий засліпле­ний кінь тро­хи не натк­нув­ся на ско­ку на во­за. Кінь сха­ра­пу­див­ся од чор­но­го ви­со­ко­го во­за з сно­па­ми і ки­нув­ся убік. Тільки тоді Єремія за­дер­жав ко­ня. Кінь од­са­пу­вав­ся, вкри­тий по­том та піною. Єремія зас­по­коївся і ще раз озир­нув­ся навк­ру­ги. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­тись.

Хати не­на­че по­то­ну­ли в чор­ну­ва­ту тем­ря­ву, і тільки ди­марі на покрівлях лисніли чер­во­ним од­лис­ком. В Махнівці сто­яла мерт­ва ти­ша. Єремія тільки те­пер прикмітив, що йо­го не­на­че якась не­ба­че­на си­ла пе­ре­ки­ну­ла в од­ну мить з по­ля бит­ви, з гар­ми­де­ру, з шу­му та бряз­ко­ту ша­бель та людських криків в цей ти­хий дріма­ючий за­ку­ток.

Він по­вер­нув ко­ня на­зад і по­чав прис­лу­ха­тись. За Махнівкою по­чув­ся стукіт та гус­те лу­потіння кінських ко­питів: оче­ви­дяч­ки звідтіль наб­ли­жа­лось кінне військо, не­на­че за ним гна­лись, а во­но втіка­ло, скільки в йо­го бу­ло си­ли.

«Чи свої, чи чужі? Чи Кри­во­но­сові ко­за­ки, чи мої дра­гу­ни? Хто ко­го по­бив? Чи моя побіда, чи то­го са­та­ни? - май­ну­ла дум­ка а Єре­ми. - Чи тіка­ти мені, чи по­вер­та­ти ко­ня на­зустріч?»

І в од­ну мить на улиці, на при­гор­ку з'яви­лись верхівці, во­ни ска­ка­ли в без­ладді, не­на­че го­рох си­пав­ся з мішка й ко­тив­ся в при­гор­ка. Цікавість вдер­жа­ла кня­зя на од­но­му місці. І він по­ба­чив, щo про­ти чер­во­но­го за­хо­ду за­лисніли шли­ки на го­ло­вах в йо­го дра­гунів, за­ма­нячіли блис­кучі крильця на шли­ках, не­на­че ріжки. Крильця густіша­ли та густіша­ли і все не­на­че ли­ли­ся з при­гор­ка на ши­ро­ку ули­цю, не­на­че ви­си­па­ли на ули­цю зайці з підня­ти­ми ву­ха­ми. Коні ка­та­ли, мов ска­жені.

«Втікають мої дра­гу­ни! Са­та­на взяв верх! Про­па­ла бит­ва!»

І ще не дійшла йо­го дум­ка до кінця, як дра­гу­ни на­тов­пом нас­ко­чи­ли на йо­го ко­ня. І сам кінь не­на­че до­га­дав­ся, ку­ди те­пер по­вер­та­ти й прос­ту­ва­ти, і шуг­нув за втіка­ча­ми, не­на­че жи­ва хви­ля вхо­пи­ла ко­ня й верхівця й по­нес­ла за со­бою. Єремія й нез­чув­ся, як і сам втікав укупі з своїми дра­гу­на­ми би­тим шля­хом на Бер­дичів.

На од­ну мить він по­чу­тив в душі, що йо­му ста­ло со­ром пе­ред своїми ж та­ки дра­гу­на­ми, пе­ред са­мим со­бою. Він не насмілив­ся підвес­ти