Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

військом на Не­мирів. Але на цей раз не­мирівцям по­щас­ти­ло, і во­ни спас­лись: Єремії не до­ве­лось дійти да Не­ми­ро­ва.

На до­розі в Не­мирів встрів Єремію київський воєво­да Тиш­кевич. Він летів пиш­ною ка­ре­тою й на­си­лу наз­дог­нав Єремію.

- Рятуй ме­не й се­бе, кня­зю! - про­мо­вив Тиш­ке­вич, виг­ля­да­ючи з вікна ка­ре­ти. - Кри­воніс вже руй­нує твої маєтності, а це вже на­пав і на мої. Йо­го загін вже не­да­ле­ко од Бер­ди­че­ва й вже на­пав на мою Махнівську маєтність. Вже ко­за­ки зруй­ну­ва­ли в Махнівці кар­мелітський мо­нас­тир, пов­би­ва­ли моїх кар­мелітиків, вже ки­да­ються на мій Махнівський за­мок. Твер­ди­ня ста­ра й не­го­дя­ща, не ви­дер­жить ди­ко­го ко­зацько­го на­па­ду. Ой, бо­же наш ми­лос­ти­вий! Хто же нас бу­де ря­ту­ва­ти, як не ти, кня­зю! Я собі сид­жу в Бер­ди­чеві та мо­люсь бо­гу, а тут до ме­не дійшла от­та­ка звістка. Бар­ха­ни в Махнівці старі. Мо­же ті роз­би­ша­ки вже й взя­ли твер­ди­ню. А там же близько мої то­ки, мої клуні. Хліб тільки що во­зильни­ки за­вез­ли в то­ки, бо тільки що ми­ну­ла во­зо­ви­ця. Ой, ря­туй нас, бо­жа матір, і ти, кня­зю! Ви­ря­туй ме­не! за­ря­туй ме­не в біді!

Старий Тиш­ке­вич розк­ва­сив товсті гу­би й тро­хи не пла­кав. Єремія дав при­каз дра­гу­нам по­вер­ну­ти на Бер­дичівський шлях. За військом їха­ла Тиш­ке­ви­че­ва ка­ре­та. Не­да­ле­ко од Махнівки до Єре­ми прибігло ціле стов­пи­ще польської шлях­ти з Во­лині. Кри­во­но­сові ко­за­ки вже по­па­ли­ли їх до­ми й то­ки. Па­ни й пан­ки повтіка­ли з своїх сіл та осель в містеч­ко По­лон­не й звідтіль при­бу­ли про­си­ти за­по­мо­ги в Єремії. Навіть гор­дий князь Ко­рецький та пан Осінський прибігли до Єре­ми й про­си­ли йо­го ста­ти їм до по­мочі.

- Прости нас, кня­зю, що ми те­бе зне­ва­жа­ли і те­бе не пос­лу­ха­ли: прий­ми нас під свою ру­ку. Страш­на й мсти­ва си­ла йде на те­бе й на нас. Вже По­лов'ян прис­тав з своїм за­то­ном до Кри­во­но­са й руй­нує наші оселі, - так бла­га­ли па­ни Єремію.

Єремія став зі своїми дра­гу­на­ми на по­пас не­да­леч­ко од Махнівки під дібро­вою, Тиш­кевич виліз з ка­ре­ти і сів долі на розс­те­ле­но­му ки­лим­ку. Єремія сів прос­то на землі під ду­бом і звелів по­да­ти по­лу­день. Дра­гу­ни розв'яза­ли мішки й по­вий­ма­ли з мішків вже зусім черст­вий хліб та шмат­ки са­ла. Єремія ви­тяг з ки­шені скла­де­но­го но­жа, пок­ра­яв хліба й са­ло. Го­лодні збіжалі дрібні па­ни упліта­ли черст­вий хліб, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Ста­рий Тиш­ке­вич взяв скиб­ку черст­во­го хліба, але черст­вий хліб не йшов йо­му в пельку. Він пок­лав хліб на тра­ву і важ­ко зітхнув. Не до та­ких пот­рав звик цей ви­пе­ще­ний в роз­ко­шах ук­раїнський спо­ля­че­ний бо­го­бо­ящий маг­нат.

- От до чо­го дійшло­ся вже! Шлях­та му­сить хар­чу­ва­тись му­жицьким по­жив­ком: черст­вим хлібом та са­лом, - про­мо­вив Тиш­ке­вич. - Ой що то далі бу­де? Що то далі бу­де!

- Якби польська й ук­раїнська шлях­та не ки­да­ла й не цу­ра­лась чор­но­го хліба, то мо­же б і цього ли­ха не бу­ло, яке оце скоїлось, - обізвав­ся Єремія, уми­на­ючи скиб­ку хліба з са­лом, - а те­пер «їжте, очі! ба­чи­ли, що ку­пу­ва­ли!»

- Ой бу­де ли­хо, бу­де ли­хо! Щось страш­не за­чи­нається на Ук­раїні: моїх кар­мелітиків оті лай­да­ки пов­би­ва­ли, єзуїтів повіша­ли за но­ги на во­ро­тях, мо­нас­тир спа­ли­ли. А мої пан­щанні хло­пи все втіка­ють один по од­но­му та прис­та­ють до яко­гось Кри­во­но­са, до прой­дисвіта Бог­да­на Хмельницько­го, до яко­гось По­лов'яна. Тільки й чую од мо­го уп­ра­ви­те­ля: Грицько не прий­шов на пан­щи­ну на во­зо­ви­цю, во­зильників не­ма, кладільник Пет­ро зник з Махнівки, по­да­вальни­ки десь про­па­ли, не­на­че крізь зем­лю пішли. Най­святіша бо­жа ма­ти! зми­луй­ся над на­ми! Че­рез си­лу, ве­ли­ку си­лу звез­ли хліб з по­ля в Махнівці.

- Наріканням та мо­лит­ва­ми нічо­го не вдієш, па­не воєво­до! Ха­пай­ся за шаб­лю та обо­ро­няй­ся! Он де на­ша си­ла! Я в цьому вже дав­но пе­ресвідчив­ся; бий хлопів та ко­заків! вішай, ру­бай, ка­туй! На­га­няй стра­ху, то й бу­деш па­ну­ва­ти і доб­ра на­жи­ва­ти, а як ні, то бу­деш черст­вий хліб шма­ка­ти та за­пи­ва­ти свя­тою во­дою, - обізвав­ся Єремія на­би­тим пов­ним ро­том.

Вже над­ворі ве­чоріло. Дра­гу­ни по­пас­ли копі й од­по­чи­ли. Єремія схо­пив­ся з ки­ли­ма, схо­вав у ки­ше­ню но­жа, звелів зав'яза­ти в мішки харч і крик­нув на жовнірів. Жовніри ско­чи­ли на ко­ней. Все це ро­би­лось по­хап­цем, швид­ко, жва­во. Єремія повів військо прос­то на Махнівку. Тиш­ке­вич тікав од бит­ви з ко­за­ка­ми і по­ка­тав шля­хом до Бер­ди­че­ва. Па­ни побігли до По­лон­но­го, щоб за­хо­ва­тись і знай­ти за­хист в не­ве­личкій, але все-та­ки без­печній твер­дині й там жда­ти по­мочі од Виш­не­вецько­го. Єремія при­був до Махнівки над­вечір. Сон­це сто­яло низько над Махнівкою. На не­ви­со­ко­му горбі куріли рідким ди­мом руїни кар­мелітсько­го мо­нас­ти­ря. Чорні стіни мурів вис­ту­па­ли з ди­му, не­на­че ве­ле­тенські го­ло­веш­ки. Ко­ло мо­нас­ти­ря на синьому небі яс­но виз­на­чу­ва­лись ви­сокі око­пи твер­дині з де­рев'яни­ми бар­ка­на­ми, час­то­ко­лом та не­ви­со­ки­ми баш­та­ми. Кри­воніс з своїм за­го­ном сто­яв не­да­леч­ко за лісом і звідтіль пос­лав част­ку своїх ко­заків, щоб во­ни зруй­ну­ва­ли Тиш­ке­вичів за­мок і спа­ли­ли йо­го то­ки. Тиш­ке­ви­че­ве надвірне військо замк­ну­лось в твер­дині й од са­мо­го ран­ку цілий день обо­ро­ня­ло­ся з-за валів та бар­канів од на­па­ду ко­заків. Тиш­ке­ви­че­ве військо вже ізне­мог­лось, по­то­ми­лось. Жовніри бу­ли аж тлінні, лед­ве сто­яли на но­гах, на­си­лу во­лоділи ру­ка­ми. Ко­за­ки лізцем лізли на ва­ли, руй­ну­ва­ли бар­ка­ни, ви­ри­ва­ли час­токіл.

Єремія по­ба­чив ва­ли, об­ти­кані ніби по­щерб­ле­ни­ми бар­ка­на­ми та час­то­ко­лом. Во­ро­та в двір вже бу­ли ви­ла­мані. Жовніри вже бу­ли на­по­го­тові зда­тись. Піші ко­за­ки по­ви­ла­зи­ли на ва­ли, спи­на­лись на бар­ка­ни і тро­щи­ли їх, не­на­че хво­рост та хмиз.

Єремія ки­нув­ся з своїми дра­гу­на­ми зза­ду на ко­заків. При­во­дець Тиш­ке­ви­че­вих жовнірів, ко­мен­дант Лев примітив Єреміїне військо й вис­ту­пив з твер­дині в роз­ла­мані во­ро­та. Ко­зацька піхо­та побігла з валів і ки­ну­лась на Єреміїних дра­гунів. Затріща­ли руш­ниці, за­гур­ка­ли гаківниці. Ко­за­ки ки­ну­лись на дра­гунів і по­ча­ли би­тись ру­кош­ма. Во­ни од­би­ва­лись на обид­ва бо­ки, і ба­га­то ко­заків по­ляг­ло на ва­лах та по ро­вах. Єремія літав ко­нем і нап­рав­ляв дра­гунів то на край війська, то на се­ре­ди­ну, щоб заг­на­ти ко­заків в твер­ди­ню й ви­лу­щи­ти їх усіх до од­но­го чо­ловіка.

Битва кипіла, на­че окріп в ка­зані на здо­ро­во­му жа­ру. Вже сон­це впа­ло за ліс, вже над­ворі по­ча­ло су­теніти.

- Наша побіда! На­па­дай густіше! Не роз­ри­вай рядків! Женіть їх під ва­ли! - кри­чав Єремія й сам спо­тан­ня ки­нув­ся в бит­ву, ма­хав шаб­лею і стяв не од­ну буй­ну ко­зацьку го­ло­ву з буй­них пле­чей.

Коли це нес­подіва­но по­зад Єремії не­на­че зас­ту­гоніла зем­ля, за­ше­лестіли кущі, ніби на вітрі. З кущів ви­си­пав­ся Кри­во­носів загін в чор­них сви­тах на во­ро­них ко­нях. Єремія вглядів, що з ліса не­на­че ви­ко­ти­лась чор­на хма­ра й ніби по­ко­ти­лась до­лом прос­то на йо­го