Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

себе прохану вечерю, а їй не годилося відставати від них. Джон Седлі, повернувшись із Сіті дуже пізно, мовчки сидів біля каміна, дружина без угаву торохтіла, а Еммі, якась зажурена й наче хвора, подалася до своєї кімнати.

- Вона нещаслива,- сказала мати.- Джордж Осборн її нехтує. Мене починає дратувати поведінка тих людей. Сестри вже три тижні до нас не з’являлися, а Джордж був двічі в місті й теж не приходив. Едвард Дейл бачив його в опері. Едвард одружився б з нею, я певна, та й капітан Доббін теж радий би, тільки я ненавиджу тих військових. Джордж став таким денді! З тими своїми військовими манерами! Нам треба декому показати, що ми не гірші за них. Тільки натякни Едвардові Дейлу й сам побачиш, що буде. Треба влаштувати прохану вечерю. Чого ти мовчиш, Джоне? Скажімо, через два тижні, у вівторок. Чому ти не відповідаєш? Господи! Джоне, що сталося?

Джон Седлі схопився з крісла назустріч дружині, що кинулась до нього. Він пригорнув її до себе і квапливо сказав:

- Ми зруйновані, Бетсі. Нам треба починати спочатку, кохана. Краще, щоб ти відразу про все довідалася.

Вимовляючи ці слова, містер Седлі весь тремтів і насилу тримався на ногах. Він боявся, що ця звістка вб’є дружину, яка за ціле життя не почула від нього жодного лихого слова. Та хоч як приголомшив місіс Седлі цей удар, вона, почувши про нього, виявила набагато більшу витримку, ніж її чоловік. Коли містер Седлі знов безсило впав у крісло, дружина заходилася його втішати. Вона взяла тремтячу руку чоловіка, поцілувала її, обвила нею собі шию і почала заспокоювати його, називати своїм Джоном, своїм стареньким, своїм добрим коханим стареньким, втішаючи його безладними ніжними словами; її відданий голос і нехитрі пестощі були для його засмученого серця болісною насолодою, вони підтримали і втихомирили його душу, що знемагала з горя.

Тільки один раз за цілу довгу ніч, яку вони провели, сидячи поряд, коли бідолашний Седлі вилив їй своє горе, розповів про свої втрати і труднощі, про зраду декотрих давніх приятелів і про шляхетну доброту тих, від кого він її не сподівався,- одне слово, коли він висповідався в усіх своїх гріхах, тільки один раз його вірна дружина не витримала.

- Боже, боже, це розіб’є серце нашої Еммі! - сказала вона.

Батько забув про свою бідолашну дочку. Вона лежала в кімнаті над ними, і смуток відганяв від неї сон. Удома, серед доброї челяді і ласкавих батьків, вона була самітна. Чи багатьом своїм близьким ви, читачу, могли б щиро про все розповісти? Як же можна бути щирим там, де немає співчуття? І як можна розмовляти з тим, хто тебе не розуміє? Тому наша ласкава Емілія і була самітна. Вона не мала близької товаришки, щоб звіритися їй, відколи в неї з’явилися таємниці. Вона не могла ділитися зі старою матір’ю своїми сумнівами й клопотами, майбутні ж своячки з кожним днем здавалися їй чужішими. А бідолашна Емілія мала підозру і острах, у яких боялась признатися навіть сама собі, але про які тайкома весь час думала.

Її серце чіплялося й далі за віру, що Джордж Осборн - порядний хлопець і любить її, хоч чуття підказувало їй інше. Скільки разів вона зверталася до нього без відповіді! Скільки разів мала причину запідозрити його в самолюбстві та байдужості, але переконувала себе, що помиляється! Кому ця нещасна страдниця могла розповісти про свою щоденну боротьбу і муку? Сам герой дівчини розумів її тільки наполовину. Емілія не зважувалася визнати, що хлопець, якого вона кохає, гірший, ніж вона сподівалася, чи подумати, що вона поквапилася віддати йому своє серце. А вона була надто невинна і сором’язлива, надто скромна, надто ніжна й довірлива, надто слабка, надто жіноча, щоб, віддавши його, потім забрати назад. Ми поводимося, наче турки, з почуттями наших жінок і вимагаємо, щоб вони визнали за нами це право. Свої обличчя вони можуть показувати, прикрившись усмішкою, локонами й рожевим капелюшком замість серпанку й чадри. Але душу їхню дозволено бачити тільки одному чоловікові, а вони й раді коритися і погоджуються сидіти вдома як наші рабині, слугують нам і виконують усю важку й нудну роботу.

Таку самоту й муки терпіло це ніжне серденько, коли в березні 1815 року Наполеон висів на берег у Каннах, Людовік XVIII утік, уся Європа захвилювалася, фунт упав, і старий Джон Седлі збанкрутував.

 

 

Ми не маємо наміру йти слідом за шановним маклером через усі ті випробування й тортури, через які проходить кожен банкрут, поки настане його комерційна смерть. Про те, що він не має чим оплачувати рахунків, оголошено на біржі, його контора спорожніла, його векселі опротестовані, і, врешті, банкрутство визнано офіційно. Будинок і все хатнє майно описано й продано, а його з родиною, як ми вже бачили, вигнано шукати собі пристановища десь інде.

Джонові Седлі не вистачило мужності перевірити своїх служників, які час від часу з’являлися на наших сторінках і з якими тепер через свою вбогість він мусив розлучитися. Платню цій шановній челяді виплачено з такою точністю, яку часто виявляють у таких випадках ті, хто має великі борги. Слугам шкода було покидати добре місце, але вони не померли з розпуки, розлучаючись із любим господарем і господинею. Покоївка Емілії страшенно співчувала своїй молодій господині, але втішала себе тим, що влаштується ще краще в якомусь аристократичному кварталі міста. Чорний Самбо з запалом, властивим його фахові, вирішив відкрити шинок. Тільки чесна стара Бленкінсоп, яка пам’ятала народження Джоза та Емілії, та й залицяння Джона Седлі до своєї дружини, лишилася з ними без платні, оскільки наскладала собі за час служіння в них чималенький капіталець; вона подалася разом із зубожілими господарями в їхній новий скромний притулок і ще якийсь час допомагала їм і бурчала на них, перше ніж піти остаточно.

Під час нескінченних переговорів з кредиторами, які тепер так жорстоко ображали почуття приниженого старого Седлі, що за шість тижнів він постарів дужче, ніж за попередні п’ятнадцять років, найзавзятішим і найнепоступливішим виявився Джон Осборн, давній його приятель і сусід, якого він колись поставив на ноги, який мав за що йому дякувати сотні разів і син якого повинен був одружитися з його дочкою. Кожної з цих обставин досить, щоб пояснити причини такої запеклості Джона Осборна.

Коли людина заходить у сварку з тим,